Християнські Церкви Бога

[164]

 

 

 

 

 

Біблія (No. 164)

 

(Видання 1.0 20010228-20010228)

 

Чи є Християнська Біблія натхненим словом всемогутнього, люблячого Бога, як говорять деякі люди, чи це є лише зібрання творів мудрих людей, за ствердженням інших. Подана стаття є відповіддю на запитання від організації Римської Католицької Церкви, яка вчить, що Біблія не єдине правило віри.

 

 

 

Christian Churches of God

PO Box 369, WODEN ACT 2606, AUSTRALIA

 

E-mail: secretary@ccg.org

 

(Усі права захищені 1996, 1999 Wade Cox)

 

Ця стаття без змін і пропусків може вільно копіюватись та розповсюджуватись. Імя та адреса видавця, а також знак збереження авторських прав повинні вказуватись. Розповсюджені та поширені копії є безкоштовними. Короткі цитати можуть включатися в критичні статті або рецензії без порушення авторського права.

 

Цю статтю можна знайти в Інтернеті за такою адресою:

http://www.logon.org and http://www.ccg.org

 


Біблія

Нещодавно з нами звязалися члени організації Римської Католицької Церкви. Здавалося, вони вважали, що ті, хто вірять у Біблію як в слово Бога, помиляються. Їх представник (промовець) писав:

Ви маєте будь-які данні про те, що Біблію було написано з Божої намови? (Наша позиція з приводу богом натхненого походження Біблії, поза всяким сумнівом, буде іншою.) Ми також хотіли б мати біблейські докази того, що Біблія є єдиним правилом віри. Чому в цю доктрину ніхто не вірив аж доки Мартін Лютер проголосив її через 1500 років після Христа. Невже хтось розумів її невірно протягом 1500 років? Якщо Біблія є єдиним правилом віри, то, якою ж була ситуація з ранніми християнами, що вони жили до часів Нового Заповіту, який було проголошено офіційно лише у 381 році; звідки ж вони мали знати про вчення Христа. Ми схильні вважати цю доктрину не біблейською, але ж ми припускаємо, що її автором є Лютер.

У цьому листі містилося ще одне цікаве Ствердження того, що:

Католицька Церква у своїх вченнях не вповноважує себе вносити певні зміни до біблейських вчень й ніколи цього не робила. Щодо змін у Дні Відпочинку, ми гадаємо, що не існує доктрини Христа, задля якої потрібно дотримуватися Суботи. Як справжні католики, ми думаємо, що, оскільки це не є частиною доктрини, церква має право припускатися певних змін, й це право надано їй Христом. Воскресіння Христа, а також все, що з цим повязано, є основною причиною для змін.

У цьому полягає класична точку зору, що її висловлював пророк Даниїл, говорячи про четвертого звіра, під яким припускалося Римську Імперію. Остання успішно прийшла на зміну давньогрецькій ері, котра була третім звіром. Четвертий (Римський) звір хотів змінити часи й закони.

Звернімося до Даниїла 7:19-28

19 Тоді хотів я знати певне про четвертого звіра, що різнився від їх усіх, він страшний, надмірний, зуби його залізні, а пазурі його мідяні, він жер та торощив, а решту ногами своїми топтав,

19 Тоді хотів я знати певне про четвертого звіра, що різнився від їх усіх, він страшний, надмірний, зуби його залізні, а пазурі його мідяні, він жер та торощив, а решту ногами своїми топтав,

20 і про десять рогів, що на його голові, і про іншого, що піднісся, а три через нього випали, і про цього рога, що мав очі, а уста говорили про великі речі, а вид його більший від його друзів.

21 Я бачив, що цей ріг учинив бій зо святими, і переміг їх.

22 Аж ось прийшов Старий днями, і даний був суд святим Всевишнього, і надійшов умовлений час, і царство взяли святі.

23 Він так сказав: Четвертий звір четверте царство буде на землі, яке буде різнитися від усіх царств, і пожере всю землю, і вимолотить її та розторощить її.

24 А десять рогів визначають, що з того царства встане десять царів, а по них встане інший, що буде різнитися від попередніх, і скине трьох царів.

25 І він буде говорити слова проти Всевишнього, і пригнобить святих Всевишнього, і буде думати позмінювати свята та права, і вони віддані будуть у його руку аж до одного часу, і часів і половини часу.

26 Та засяде суд, і скинуть його панування, щоб його знищити та вигубити аж до кінця.

27 А царство, і панування, і велич царств під усім небом буде дане народові святих Всевишнього. Його царство буде царство вічне, а всі панування Йому будуть служити й будуть слухняні.

28 Аж поти кінець цього слова. Мене, Даниїла, сильно лякали думки мої, і змінилася ясність моя, але це слово я заховав у своїм серці.

З тексту пророка Даниїла проясняються дві речі, що оповідають про дії цього звіра. Він бажає, по-перше, позмінювати часи й, по-друге, закони. Усе було віддане у руку звіра для того, щоб пригнобити святих Всевишнього аж до одного часу, і часів і половини часу, що складає 1,260 пророцьких днів. Апогей могутності впродовж цього часу припадає на проміжок з 590р.н.е. рік проголошення Священної Римської Імперії й аж до 1850р., коли імперію було скасовано під час революції в Італії. Систему потрібно було знищити та розторощити до кінця. Зараз процес прискорюється.

У поданій статті ми досліджуємо питання про те, якого тлумачення зазнають біблейські тексти. Ідеї, що про них йдеться, припускають багато тлумачень, але ж усі вони, здебільшого, є прямим наслідком нерозуміння природи й дій Вседержителя через свого Месію й своїх рабів та пророків. Те, що четверта заповідь не є частиною біблейського вчення, можуть стверджувати лише ті люди, які не свідомі позиції Католицької Церкви, та що втішаються власною єрессю.

Подібні стверждення також демонструють нерозуміння точки зору Римської Церкви стосовно своїх усвідомлених, начебто даних Богом повноважень змінювати Божі закони. Ця позиція виходить з догмату триєдиного Бога, який підносить Христа до Бога та є безпосереднім мотивом для створення трнітаріанської доктрини з самого початку, що його поклали мешканці Каппадокії. Як нам відомо, та як зазначав Бакчіокчі, зміна Дня Відпочинку з Суботи на Неділю стала висновком наради Католицької Церкви, як Римської, так і Грецької Ортодоксальної; було прийняте рішення про зміни, повязані з Днем Поклоніння церкви з Суботи, як зазначено в Заповідях на Неділю, що, в свою чергу, було продиктоване багатьма факторами. За введення відповідальність несе Рада Церков й ніхто більше. Насправді, протестанти постраждали найбільше над усіх, коли справа дійшла до вимог, що їх висувала Католицька Церква, оскільки вони бажали б змінити деякі біблейські положення, чого в них не вийшло. Найстрашніший проклін для протестантів бути залежними від рішення ради Католицької Церкви (що її репрезентовано різними ортодоксальними конфесіями), Римської та Англіканської Церков.

Мартін Лютер був протестантом афанасіанського католицизму, й, тому, аж ніяк не міг належати до Церкви Бога. Церква дотримується доктрини, згідно якої Святе Писання є Богом натхнене, а також, що його було надано нам Христом та Його апостолами. На той час церква, яка зазнала період Реформації не розглядала Мартіна Лютера як частину Церкви. Більше того, він та інші протестанти, як виявилося, складали серйозну проблему для Церкви Бога через його неприхований, категоричний анти-католіцизм, який так і не вийшов за межі вчень Августина, й, через те, не досяг тої мети, що її переслідували спочатку.

Вчення про те, що погляд на Святе Писання змінюється, належить до сучасних поглядів. Ці міркування ґрунтуються, здебільшого, на теорії релігій, що розвиваються. Точка зору, згідно якої Біблія є інваріантом вчення, розвинутого колись, належить до сучасної критики текстів. Словник Перекладача Біблії (Abingdon, Nashville, 1962, том 1, ст. Канони Старого Заповіту, стор. 498) повідомляє, що жодну книгу ніколи до 621р.н.е. не розглядали як слово Бога, що, ґрунтується на тексті 2-ої Книги Царів, розділи 22 і 23. Ця точка зору, напевне, спирається на дослідження Книги Закону Хелькііна, священика, котрий доручив цю справу царським переписувачам, що згодом й спричинило реформацію Йосії. Подана концепція, скоріше за все, ґрунтується на припущенні, що люди не дотримувалися Книги Законів. Це є нонсенс. Біблія розповідає нам у Другій Книзі Царів, розділ 23 про те невірство, в якому знаходилася країна. Священики приносили жертви Ваалу, й цар Хілкійі порозбивав доми культу блудодійників, що були при Господньому домі, де жінки ткали завісу для Астарти. (2Царів 23:7)

І він опоганив місце ставлення на огні, що в долині Гіномового сина, щоб ніхто не переводив через огонь сина свого та дочку свою для Молоха. (2Царств 23:10).

Все це можна чітко пояснити тим фактом, що Закон й Тексти вважалися на той час уже стародавніми та того, щоб вони краще зберігалися, їх помістили до Храму. Простолюддя глибоко загрузло у гріхах та ідолопоклонстві. Священик Хілкійі був відданим слугою, котрий підбав про те, щоб тексти були у безпеці та й передав їх до рук Йосії, сподіваючись якимось чином вплинути на людей через Святе Писання. Реформаторство Іосії включало до себе елементи цілісного закону, такі як Повторення Закону, отже, ми знаємо, що у часи Йосії пятикнижжя Мойсеєве було цільною книгою.

Погляд сучасної теорії розвитку, яка заперечує ранню появу пятикнижжя, напевне, найкраще викладено у коментарях, запозичених з Словника перекладача Біблії (стор. 500).

Найбільш ранні літературні джерела Ізраїльтян, що датуються часами Мойсея чи, навіть, раніше, складаються із віршів (Буття. 4:23-24; Вихід. 15:21; Числа. 21:17-18) та законів пустелі (Вихід. 21:12; 15-17; 22:19; Лев. 20:10-13) або Ханаана (Старий Заповіт: Вихід. 21:2-11,18-22; 21:26-22:17; та ритуального діалогу: Вихід. 23:12,15-17; 22:29-30,18-19).

У проміжку між Мойсеєм та Соломоном була складена Пісня Девори (Суд. 5), а також інші вірші, такі як два плачі Давидові (II Царів 1:18-27; 3:33-34); розповіді про Адама, патріархів та суддів передавалася з уст в уста. Золотий вік прози почався в часи Соломона (біля 975-935рр. до н.е.) та, згодом з вигадок (приповісті Соломонові, приповісті про Самсона в Суддях 13-16) перетворились на блискучі твори по історії (візьмемо, скажімо, біографію Давида, певна річ написану Ахімаацом, сином Садока). Найкращими поетичними творами цього проміжку часу є Бут. 49; Пс. 24:7-10.

Золотий фонд літературних творів Північного Царства (935-722) вельми скудно представлено у деяких працях (Числа. 23:7-10,18-24; Повтор. Зак. 33; Пс. 45), в фоліантах Історії Царів Ізраїльських, в історіях, що розповідають про Іллю та Єлисея, в документальних джерелах Пятикнижжя, у більш пізніх джерелах Ісус та Суддів, а також у пророцтвах Осії. В той час літературна спадщина Південного Царства не являла собою настільки блискуче зібрання творів, за виключенням документальних праць та деяких книг великих пророків (Амоса, Ісаї, Михея). З занепадом Єрусалиму в 586р. класичний період підійшов до кінця; твором, що належить до цього періоду, є розповідь про Іуду. Проте в ньому містяться такі поетичні шедеври як книга пророка Наума (Наум. 1:10 й наст. стор.), а також частина найбільш ранніх та мудрих приповістей (розділи 25-27).

Після Єремії, пророцтва почали зазнавати певних змін (Цефаній, Авакум), але зявилася Книга Закону (Повтор.Зак. 5-26; 28), що її було знайдено у храмі у 621р. до н.е. Частини Пятикнижжя та історичних книг, що були написані приблизно в той час, також певною мірою поступаються раннім прозовим творам. За виключенням Книг Йова та Ісаї (Іс. 40-55), шосте століття аж ніяк не було відзначене видатними творами: деякі псалми, приповісті, а також Плач Єремії відбивають багатослівну й манірну поезію того часу; Єзекіїль, Огій й Захарія ілюструють відхід від пророцтв; Святий Закон (Лев. 17-26) відображує закон того часу.

Два наступних століття не принесли літературних шедеврів найбільш достойну прозу репрезентували Неємія, Рут та Йона; Закон Священиків (біля 450р.) та заключне видання Пятикнижжя (біля 400р.); ці праці визначали епоху та, згодом, зіграли фатальну роль для пророцтва (Іс. 56-66; Овдія; Малахії; Йоіла); а також додатки до пророцьких книг), які перейшли до Апокаліпсису наприкінці цього періоду. Поетичні твори (Повтор. Зак. 32; Вихід. 15:1-8; Наум. 1:1-9; Авак. 3; 1 Царів 2:1-10; численні псалми та приповісті) набагато краще продумані й пишномовні, ніж їх попередники.

У третьому й другому столітті найкращими поетичними творами є Пісні Соломона, Книга Екклезіястова (або Проповідника), а також пізні псалми. Найбільш вдалою прозою стали Книга Хронік та Естер; Книга пророка Даниїла є видатним апокаліпсисом (окрім того, Іс. 24-27; Зах. 9-14); заключне видання книг великих пророків (Ісаї, Єремії, Єзекіїля, а також Книги малих пророків) біля 200 до н.е. оголосив кінець пророцтв.

Ствердження того, що Єремія став натхненником й автором книги закону, є непідобством. Необхідно сприйняти як очевидне те, що реформаторство Йосії передбачало в собі певні елементи закону, що їх згодом було внесено до кожного тексту Повторення Закону.

Що ж являє собою позиція Біблії? Що говорить Бог через своїх слуг, пророків?

Позиція Біблії

Біблія є Богом натхненою (SGD 2315). Все Писання надано за намовою Вседержителя (2Tим. 3:16). Йов 32:8 зазначає богонатхненність Слова. Справді, дух він у людині, та Всемогутнього подих їх мудрими чинить. Ви не зможете розуміти Біблію, якщо ваші помисли не відкриті до таїнств Божих. Обраним дано пізнати таємниці Царства Небесного (Maт. 13:11; Лук. 8:10). Нехай кожен нас так уважає, якби служителів Христових і доморядників Божих таємниць; 1Кор. 4:1; 13:2) (див. Статтю Таємниці Божі (No. 131)).

Христос вчив, що Святе Писання не може порушене бути (Іван 10:35). Належало збутись Писанню тому, що устами Давидовими Дух Святий був прорік про Юду, який показав дорогу для тих, хто Ісуса схопив, (Дії 1:16).

Христос сам по собі був частиною його вчинення (Іван 13:18; 17:12; 19:24,28,36-37; 20:9). Христос сказав, что доки небо й земля не минеться, ані йота єдина, ані жаден значок із Закону не минеться, аж поки не збудеться все. (Maт. 5:18; Лук. 16:17).

Коли ви Закона Царського виконуєте, за Писанням: Люби свого ближнього, як самого себе, то ви робите добре (Якова 2:8,23).

Коли ви Закона Царського виконуєте, за Писанням: Люби свого ближнього, як самого себе, то ви робите добре (Якова 4:5).

Петр казав згідно Писанню (1Петр. 2:6), вважаючи, що ви знаєте перше про те, що жодне пророцтво в Писанні від власного вияснення не залежить(2Пет. 1:20).

Чи залишились ще нам будь-які сумніви з приводу того, що Біблію було написано (а також складено) будь-ким іншим? Коли ж насправді було затверджено (ухвалено) вчення, яке говорить супроти богонатхненності Біблії й основні його положення, що складають основу віри?

Нам відомо, що канонічний текст Старого Заповіту вшановували як Слово Бога з найдавніших часів. Камяні таблиці з законом, що їх покладені до ковчегу заповіту Госпіднього, й надписи зводу законів збоку ковчега слугував нормативними положеннями, яких дотримувалися іудеї; вони вважалися за стародавні вже до того часу, коли царював Йосія.

Наші пращури сприймали на віру та вважали безсумнівним той факт, що небесні істоти могли й насправді дати про себе знати людям. (Вих. 33:11; Іліада 1:193-218 і т.д.; Поема про Гільгамеша, кн. 6). Бог також відкрив Себе у видіннях (1Царів 22:19-22; Іс. 6; Йов 4:12-17) та сновидіннях (Бут. 28:12-15). Цю здібність мали деякі з стародавніх людей (Іліада I:63; II:5-15; Гідея Силіндер A, зібр. твор. I-VII). Звичайно Госпідь промовляв через своїх слуг, пророків (напр. біблейського пророка Амоса 3:8; 7:15-17 і т.д.). Про це ж можна дізнатися з творів Вергілія (Енеїда VI:45-97 і т.д.). Пророкування, в обох притаманних йому відтінках, означає, що, за Божої волі, на землю надсилалися всілякі штучні передвістя знамення, щоби зрозуміти Його Волю (1Царів 28:6), а також небесного сонму (див. також Цицерон За Пророкуванням II:26).

Отже, ідею про богонатхненність була запозичена від наших стародавніх пращурів, але ж божественне натхнення Єгови або ж янгола Його було дещо іншим (напр. камяні таблиці (Вих. 31:18)). Єгова мав певну відмінність від прозорливців, згаданих у тексті 1Царів 9:9, а також ворожок та чаклунів, що їх засуджується в Книзі Буття 18:9-12.

В основу канонічного тексту Святого Писання покладені пророцтва, затверджені царем, священиками й парафіянами. Слово пророк означає: той, кому часто відкривають таємниці. (Єрем. 20:7-9). Перша особа (Я) у цих текстах звернено до Єгови (Amos 4:6-11; 5:21-24 etc.). У Словнику перекладача Біблії (стор. 501) зазначається, що пророк Амос (біля 750 р. до н.е.) не був посланником Бога, доки його не почали їм вважати лише через пять століть. У даному випадку, йдеться лише про надмірну увагу, що її приділили творові, богонатхненність якого ставиться під великий сумнів. Подібні коментарі, проте, не виявляють належної довіри системі взаємовідносин Бога та Його пастви.

Богонатхненний канон було передано Мойсеєм й закінчено Книгами Хронік й Неємією (Ісус Apion I:viii; 2Eздрас 14:44-46; порівн. Пс. 74:9; 1Mac. 4:46; 9:27; 14:41; порівн. Словник перекладача Біблії, стор. 501). Апокрифічні письмена не досліджувалися як частина канонічного тексту доки Римська система не включила їх туди. Іудейський канон було зрештою визначено та ухвалено на всі наступні часи від 90 року до н.е. (див. також Словник перекладача Біблії, стор. 514).

Старий Заповіт починався розповіддю про історію народів у Першій Книзі Мойсеєвій: Буття й першого разу ввійшло до складу канонічного тексту Біблії як книга разом з законом. (Повтор.Зак. 10:5) й зовні ковчега (Повтор.Зак. 31:26).

Давньоєврейський Канон

Давньоєврейський Канон містить в собі ряд категорій:

1. Закон або Тора

Буття, Вихід, Левит, Числа, Повторення Закону.

2. Пророцтва або Небхіім

Ранні Пророки: Ісус Навин (Єгошуа) Самуїла Царів.

Пізні Пророки: Ісая, Єзекіїль, дванадцять малих пророків

3. Писання або Кеттубхіім

Поетичні твори: Псалми, Приповісті, Йов.

Пять рукописів (світок): Пісня Соломонова, Рут, Плач Єремії, Екклезіяст, Естер

Пророцтва: Даниїл.

Історія: Хроніки й Неємія, 1-2 Книги Хроніки.

У Талмуді (Baraita B.B 14b) порядок є наступним: Пятикнижжя, Пророки (Ісус Навина, Суддів, Самуїла, Царів, Єремії, Єзекіїля, Ісая, а також дванадцяти малих пророків), Писання (Псалми, Приповісті, Йов, Пісня Соломонова, Екклезіяст, Плач Єремії, Даниїл, Естер, Хроніки [плюс Неємія].

Аби дізнатися більш детально про розбіжності в пріоритеті розділів та підрозділів рукописів, див. S. Singer, ed., Єврейська Енциклопедія, III, 144. Дот того ж, див. інші джерела розбіжностей у пріоритеті розділів та підрозділів рукописів (H. B. Swete, Введення у Старий Заповіт грецькою мовою 1914), стор. 201-214 (порівн. Словник перекладача Біблії стор. 514).

Ці книги Старого Заповіту отримали назву від іудеїв Пророцтвами Бога (теологія) (Aristeas 177). Філо називає їх Пророками божественного обявлення (Послання Каю 31 [II, 577, Mangey]). На його думку, Мойсей написав пятикнижжя за намовою Вседержителя (Життя Мойсея II.2 [II,136, Mangey] III.23 [II,163 Mangey]). Джозефус називає їх законами Бога (Apion I, viii).

Все це наводиться задля того, аби переконати та дати відчути, що Біблія сама по собе є слово Госпіда (Вих. 20:1,22; 21:1; 25:1; Лев. 1:1; 4:1; 6:1; 8:1; та ін.; Єр. 1:1-2; Єзик. 1:3).

Словник перекладача Біблії зауважує, що, виходячи з тексту, в якому розповідається про реформаторство Йосії, пророки, власне кажучи, й дійшли висновку, чи є Біблія богонатхненним словом Госпіда, чи ні. (2Царів 22:14-16). До того ж, саме звідти надходять мотиви до затвердження канонічного тексту Біблії царем та парафіянами. (2 Царів 23:2-3) або ж священиками й людьми. (Неєм. 10:28-29). Це неправда. Йосія та люди покаялися в своїх гріхах, коли вони дійсно побачили, що їх країна глибоко загрузла у відступництві. Вони відродили завіт своїх пращурів, наслідуючи при цьому стародавню Книгу Закону. Саме ця обставина слугує доказом неспроможності всіх тезисів теорії про розвиток та зміни канонічного тексту та дає зрозуміти, що всі ці міркування є ніщо інше, ніж абсурд. Абсолютно неспростовним є те, що канонічний текст було затверджено царем та людьми, втім ця обставина не завдала змін стародавньому Орігіналу тексту чи раннім версіям канону (Пс. 119 порівн.). Доказ канонічності тексту міститься в Ісаї 8:20; тобто, його внутрішній зміст має точно відповідати закону й Свідоцтву Бога.

Таким чином, нічого з того, що йде всупереч закону або ж богонатхненним канонічним текстам, що їх було затверджено раніше, не може вважатися справжнім канонічним текстом. Рабинський догмат проголошує, що закон або Тора разом з покаянням, раєм (Еденом), Геєнною Огненною, Престолом Слави, Божественним Храмом, а також імям Месії, було створено до світу. Доказом цього слугують Приповісті 8:22. Існує думка, що мудрість тотожна Торі (Baraita Pesakhaim 54a). Це є необхідним, оскільки закон йде від Провидіння (див. статтю Розбіжності в Законі (No. 96), а також загальну серію законів). Отже, закон посідає місце більш пріоритетне, ніж фізичне створення світу. Він тісно повязаний з проблемами, котрі, як ми бачимо, виникають з занепалим воїнством через їх відносини з небесним Храмом. Еден, чи рай, також, по суті, належить до небесних та фізичних сфер. В цьому ми можемо переконатися, згадавши Адама, котрий колись жив у Раї.

Для Іудаїзму, Тора означає внутрішнє ядро канону. Нічого з того, що міститься в Торі, ніколи не розкривається пророками. По суті, це той самий тезис, що його висловлював Христос у Євангелії від Матвія 22:40.

Матвій 22:38-40 38 Це найбільша й найперша заповідь.

39 А друга однакова з нею: Люби свого ближнього, як самого себе.

40 На двох оцих заповідях увесь Закон і Пророки стоять.

Таким чином, дві великі заповіді підкріплюють десять заповідей. Вони становлять ся ядром віри. Десять заповідей виявляються точкою опори, на якій ґрунтується закон. Весь закон та свідоцтво відповідають цим принципам, тому, виникнення будь-яких протиріч неможливо. Жоден пророк не може говорити всупереч них та залишатися пророком До Закону й свідоцтва! Як вони не так кажуть, як це, то немає для них зорі ранньої! (Іс. 8:20).

Цар виконував функцію верховного судді (2Царів 15:2-6), але ж і сам слухняно виконував закон (2Царів роз. 11-12).

За переказами, важливу роль відіграв Єзекія, якого було канонізовано, а також його община під час складанні пророцтв Ісаї та Приповістей: І оце Соломонові приповісті, що зібрали люди Єзекії, Юдиного царя. (Приповісті 25:1), Пісня Соломона й Книгу Екклезіяста. Служителі Великої Синагоги також вважаються причетними до складання книги Єзикіїля, дванадцяти малих пророків, Даниїла й Естер. Також існує думка, що Неємія зробив заключний внесок у складання Старого Заповіту (порівн. 2Maк. 2:13); Іуда Маккавей, (2Maк. 2:14), який теж сприяв складанню Ездри (2Ездр. 14). Вважають, що Старий Заповіт було повністю завершено й канонізовано за часи Ездри й Неємії, коли царював Артаксеркс, цар Персидський (Ісус. Apion I. viii) (котрого помилково вважають Артарксерксом I, як, наприклад у Слов. перекл. див. статтю Знак Йони та Історія Відбудова Храму (No. 13)). Є також точка зору, що заключний етап написання Старого Заповіту припав на час правління Олександра Македонського (Seder Olam Rabba 30). Отже, останніми пророками були Огій, Захарія й Малахій. Ездра та Неємія були посланниками Бога. Неємія бул першим помазаником Даниїла 9:25 (див. статтю Знак Йони та Історія Відбудови Храму (No. 13). За допомогою Неємії та Ездри, Святе Писання було зрештою повністю канонізовано та період часу продовжувався доки не пройшло сімдесят тижнів, кінець яких відзначився знищенням Храму й занепадом Іуди та його правління. За переказами, Святий Дух відступив від Іуди; отже, за часів Ездри й Неємії пророцтва припинилися. Звичайно, це сприяло зменшенню впливу Івана Хрестителя й Месії, а також апостолів. Але ж правда й те, що Іуда більше не мав будь-яких стосунків з Богом інакше, ніж через Хрестителя, а згодом, через Церкву у Христі.

Рішення закрити питання про перегляд канонічного тексту, було прийнято в 90р.н.е.(Слов. перекл., там же стор. 514), через двадцять років після знищення Храму, суттєво обмежило відповідальність Іуди за пророків Вседержителя й Він здійснював усі Свої пророкування через церкву, котру Він обрав, через апостолів, а також Івана в 95р.н.е

Старий Заповіт досліджували як богонатхненне Писання Іудаїзму (Філіо У польоті та пошуках I. 4 [546]; Особливі Закони 39, стор. 214 [243]; I Клім. 45.2; 53:1), поряд з апостолами й церквою аж до часів, за яких жив Оріген (Ів. 2:22; Дії 8:32; 2Tим. 3:16 і т.д. Слов. перекл., стор. 499). Павло звертається до них як до Святих й Священних (Рим. 1:2; 2Tим. 3:15). Вони теж були Писаннями (Ів. 5:47). Насправді, це є лише прийнятий усіма ізраїльтянами й церквою погляд, який існував аж до епохи відступницьких суперечок, за якої, до речі, довелося жити Орігенові (див. також Філіо Життя Мойсея 2.51, а саме 290,292 [179]; Джозеф Стародавн. I. iii. 13; X. iv. 210, і т.д.). Складання Заповіту, а також прийняття (затвердження) його церквою як книгу не підлягало ніякому сумніву (Марк 12:26; Лук. 3:4; 4:17; 20:42; Дії 7:42; Гал. 3:10 і т.д.; див. також I Клім. 43:1; M. Ядаим 3.2, 5; 4:6; Шаб. 16:1; Er. 10:3; і т.д.).

Більш пізні іудеї посилалися на текст як на Те, що читають (пор. Коран), а також те, що пишеться, книгу й двадцятичотирьохкнижжя. Єврейська Біблія нараховує двадцять чотири книги й має три розділи: Закон, Пророки й Писання, як ми вже мали нагоду переконатися. Ці три розділи були канонізовані та вийшли у перекладі грецькою мовою праці Екклезіяста (біля 132р.н.е.) під назвою Закон, пророки та інші книги наших батьків.

Християнська Біблія дотримується грецької й латинської класифікації; при цьому вона містить у собі 39 книг (враховуючи Книгу Самуїла, Книгу Царів, Книгу Хроніки, а також Eздра-Неємія в обсязі двох книг; до того ж, дванадцять книг малих пророків. Апокрифічні твори не було включено або ж не було затверджено (ухвалено) ранньою Церквою, що продовжувалося аж до пізніх соборів, але ж, навіть і тоді, вище згадані твори були сприйняті лише декількома афанасіанцями.

Канон Нового Заповіту

Писання Нового Заповіту було складено Церквою так, що вони являли собою зібрання творів, в яких висловлювалися погляди апостолів щодо того, як потрібно розуміти Волю Вседержителя. Цю частину було додано до Старого Заповіту, що й склало зібрання унікальних творів, нині відомих як Біблія. Новий Заповіт спирався на певну концепцію Старого Заповіту й Законів Бога, тобто, він віддзеркалював натхнену Волю Вседержителя, що відкривалася Їм через Його слуг та пророків.

Девіс у своїм докладі підсумовував свої погляди щодо питання Закон в Новому Заповіті (Слов. Перекл., том 3, стор. 102), де зазначається буквально наступне:

Усі дотримуються думки, що закон, оскільки він є виявом Священної Волі Вседержителя, залишається дійсним, усталеним, та між тим, релятивізованою абсолютною любовю.

З історією Біблейських канонів можна ознайомитися в праці Єпископа Ветскотта, котра присвячена Історії Канонів. Міркування ж про те, що Церква проголосила Новий Заповіт чимось більш важливим та домінуючим, ніж Старий Заповіт, є помилковими. Церква розглядала Новий Заповіт у якості продовження Писань та Свідоцтв Госпіда. Він (Заповіт) піділяв домінуючий вплив зі Старим Заповітом, втім, аж ніяк не зазнаючи протиріч чи, тим більш, витискуючи його. Більш пізня ортодоксальна система підтримувала підібні погляди, але, задля слушності, необхідно зазначити, що Церква ніколи не була призвідником протилежних поглядів, а також ніколи не надавала підтримки їх прибічникам.

Деякі сучасні католики заявляють, що собор у Константинополі затвердив Біблію, після ґрунтовних та ретельних роздумів, і що до цього взагалі не існувало канонізованого тексту Біблії. Це є абсолютною неправдою. Квінісикстинський Собор у Константинополі, який відбувся в 642р. розглядається нижче.

Церкви нової ери одностайно схвалюють той варіант (версію), котрий складає канон Нового Заповіту у всіх його двадцяти семи книгах. Ці праці збереглися незмінними, незважаючи на неймовірні шізми, яких припускалася ортодоксальна церква з пятнадцятого по девятнадцяте століття, крадькома проникаючи, згодом, до часів протестантської реформації. Церкви Бога впродовж двох тисяч років також рішуче підтримувала первісні канони Нового Заповіту.

Словник Перекладача Біблії, в одній з статей Канони Нового Заповіту на сторінках 520 й далі, говорить:

Цю угоду було досягнуто, по суті, наприкінці другого століття; оскільки до того часу існувало чотири Євангелія, Книга Дій, послання апостола Павла (туди входили також пасторалі, але, як правило, не іудейські), а також два чи більше католицьких творів (важливо) (I Івана, I Петра та деколи інші) було визнано Священним Писанням у всіх церквах. Втім, на полях все ж таки залишались деякі твори, з приводу канонізації яких виникали суперечки. Євреям, Якова, II й III Івана, II Петра, Юди та Обявлення. Проте ці твори спромоглися завоювати право посісти своє місце серед канонічних творів Біблії. Також існувало ще чимало християнських творів, що вони були частиною канонічного тексту або ж протягом певного часового проміжку, або ж їх вважали такими лише деякі церкви, що зумовило регіональний характер канонізації більшості християнських творів. Наприкінці четвертого століття, в грецьких та римських церквах Римської Імперії було визначено кінцеву версію Біблії.

Канонічний текст Сірійської Церкви, втім, мав деякі, доволі значні розбіжності, але їх, здебільшого, було скасовано в Пешіттскій версії (початок пятого століття); повністю з ними було покінчено у Філоксеніанській (508р.), а також у Гарклеіанській (616р.) ревізіях (переглядах) Сірійського Нового Заповіту (див. Версії Стародавніх (Пращурів) 4). Потрібно зазначити, що у більшій частині сірійських церков ці ревізії не витиснули Пешітту, котра й досі обмежує канонічний текст Нового Заповіту до двадцяти двох книг, відкидаючи при цьому Обявлення та чотири малих Католицьких (важливо) творів: (II й III Івана, II Петр та Юди). Ефіопський канон, навпаки, було збільшено, й тому тепер він містив у собі вісім додаткових книг; а Готичний Новий Заповіт так і не включив Обявлення до канонічного тексту Біблії. Але ці три церкви були відокремлені від решти світу Католицьких Християн через розбіжності більш глобальні, ніж просто маргінальні суперечності з приводу меж канону.

Потрібно зазначити, що Пешита зявилася не раніше, ніж у пятому столітті, а також не можна не згадати про її значні розбіжності з ранніми сірійськими текстами, від яких вона бере свій початок. Розбіжності між двома концепціями апостольських праць мають під собою релігійно-політичне підґрунтя, й нижче ми розглянемо ці причини більш детально.

Зараз розгляньмо процес розвитку канонічних текстів Нового Заповіту. Для цього, ми спробуємо більш-менш чітко дотримуватися традиційного методу розпіділення з тим, щоб підкреслити звязок аргументів з ходом доказу.

Перший пункт полягає у тому, що Христос так і не залишив після себе ніяких письмових праць. Його проповіді було зібрано та записано апостолами. Цей процес тривав декілька років, але ж, втім, мабуть не так багато як хотілося б сучасним богословам. Історію розвитку канонічного тексту можна піділити на три етапи:

1. Апостольська ера (до 70р. н.е.)

a. Тексти до занепаду Храму;

б. Тексти після занепаду Храму.

2. Зібрання Канону (70р. н.е. 150р. н.е.)

a. Зібрання Послань Апостола Павла;

б. Тексти Євангелія:

(i) Одно Євангеліє та багато Євангелій

(ii) Поява чотирьох Євангелій

(iii) Неканонічні Євангелія;

в. Інші Християнські тексти цього періоду:

(i) Тексти, що їх згодом було канонізовано

(ii) Тексти, що їх зрештою було відкинуто

3. Поява канонічного тексту Нового Заповіту (150-200р. н.е.)

a. Шанування апостолів, що набуває все більшого поширення;

б. Ранні свідоцтва Євангелія;

в. Канонічний текст Маркіяна;

р. Наслідки конфликту з представниками гностичних вчень та інші проблеми;

д. Апологети й жертви (165-180р. н.е.);

є. Старий (так званий) Католицький Канон;

ж. Наслідки запровадження Уставу.

4. Затвердження Канону (біля 200-400р.н.е.)

a. Oріген;

б. Діонісій Олександрійський;

в. Утиски при Діоклетіані;

р. Юзевій Кесарійський;

д. Інші грецькі рукописи четвертого століття;

є. Латинські автори третього й четвертого століть.

5. Закріплення канонічного тексту в Сірійській Церкві до 616р. н.е.

Апостольська Ера до 70р.н.е.

Це був період наївності церкви. Юда все ще бул під судом протягом семи тижнів з Даниїла 9:25-27.

Даниїл 9:25-27 25 25 Та знай і розумій: від виходу наказу, щоб вернути Ізраїль й збудувати Єрусалим, аж до Владики Месії сім тижнів та шістдесят і два тижні. І вернеться народ, і відбудований буде майдан і вулиця, і то буде за тяжкого часу.

26 І по тих шостидесятьох і двох тижнях буде погублений Месія, хоч не буде на Ньому вини. А це місто й святиню знищить народ володаря, що прийде, а кінець його у повідді. І аж до кінця буде війна, гострі спустошення.

27 І Він зміцнить заповіта для багатьох за один тиждень, а за півтижня припинить жертву та жертву хлібну. І на святиню прийде гидота спустошення, поки знищення й рішучий суд кари не виллється на спустошителя.

Суд над Юдою ще не скінчився й тілесний Храм ще не було зруйновано. Неємія був першим помазаником після семи тижнів. Епоха Відновлення за (правління) Артаксеркса запроваджувала своє розуміння, згідно якому канон стане остаточним, коли відбудеться повне Відновлення й стіни Єрусалима заново відбудуються. Друге помазання відбулося наприкінці 63р.н.е. та остаточний етап цього періоду відзначився кінцем Храма в 70 р.н.е. З того моменту, стає можливим, по суті, говорити про написання раннього канону Нового Заповіту.

Рання церква мала, як ми вже мали нагоду переконатися, оракулів (провісників) Госпідніх, у якості яких виступали святі книги.

2 Багато, на всякий спосіб, а насамперед, що їм довірені були Слова Божі. (Рим. 3:2).

Ці праці були передані Юді до того, як їх було відкинено у 70році. Це й стало своєрідною віхою у діяльності пророків Госпідніх, котрі з самого початку були довірені Юді. Також, з поширення (експансії) церкви, ми бачимо, що більш пізні твори починають вирізнятися з ранніх текстів через єресь, якої припустилася церква (такі, наприклад, псевдовчення, як Модализм та Гностицизм мали місце у ранніх церквах). Таким чином, упродовж раннього періоду (до 70р.н.е..), не розглядалися питання, які згодом стали актуальними. Через ту ж саму причину книги апостолів також опинилися в немилості. Насправді ж, частина тексту 1Івана була переписана з тим, щоб усунути заперечення й нападки єретиків щодо доктрини Антихриста перед тим, як її все ж таки змогли прийняти в якості так званого ортодоксального канону.

Первісною основою для ранньої церкви був Старий Заповіт. Писання не можна порушувати, а також це є виявлення Волі Вседержителя. Ісус стверджував, що Святе Письмо Старого Заповіту є непорушним, а також те, що воно є виявленням Волі Вседержителя (див. нижче).

Старий Заповіт також вшановується як елемент влади. Єврейський текст є джерелом проповідей Христа й дванадцяти апостолів. Це, мабуть, також наводить на думку, що ранні тексти апостолів могли б бути написаними арамейською мовою. Інші тексти Нового Заповіту, що написані Павлом, Варнавою, Пилипом Євангелістом та іншими, цитують LXX, й цей текст є ексклюзивним посиланням для пізніх церков Нового Заповіту. Напевне, це було зроблено для того, щоб полегшити перекладацький процес та часом без належного розуміння іудейського текстового змісту, що його Словник Перекладача Біблії (с.521) характеризує як текст, суть якого не має відношення до справи. Цей коментар є надзвичайно важливим, оскільки він вказує на те, що усвідомлення суті питань, актуальних для ранньої церкви, аж ніяк не було у центрі уваги авторів двадцятого століття. Отже, вони не могли розуміти дійсних проблем, які піднімалися лідерами церков Діаспори. Канонічний текст Старого Заповіту був стовпом віри. Цей погляд незмінно панував у ранніх церквах. Більш того, якщо будь-хто один не поділяв цієї думки чи не дотримувався її, його просто не вважали Християнином.

На додаток до цих рукописів, ми маємо ще розглянути питання, що стосується сфери застосування апокрифічних творів (деякі з них було взято з Септуагінти та попервах написані грецькою мовою), а також псевдо епіграфічні твори, цитати з яких наводились авторами ранніх церков аби підтримати свою точку зору. Звідси історично необхідним стало виникнення фактора, який ми намагаємося розглянути нижче.

З цієї позиції ми можемо дійти висновку про те, що первісна церква ґрунтувала свої віровчення на текстах з самого моменту свого заснування. Канон цієї церкви було давно затверджено як Святе Письмо, що висловлює Волю Вседержителя у пророцтвах, поетичних творах та законі.

Втім, церква мала вагомі причини, які спонукали її до того, щоб відкинути Іудаїзм, а також бути їм відкиненою. Перша причина полягала в тому, що Святий Дух та духовний початок ставився вище за тілесний та фізичний; це завдавало серйозної шкоди Іудаїзму. По-друге, Іудаїзм заперечував (відкидав) вислів, згідно якому: Він нас зробив бути здатними служителями Нового Заповіту, не букви, а Духа, бо буква вбиває, а дух оживляє(2Кор. 3:6).

Церква не сприймала точки зору, згідно якої надмірний аскетизм підносився над простою для розуміння ідеєю спасіння, котру Господь установив через Свій Закон, День Відпочинку й систему релігійних свят. Он встановив цю систему з тим, щоб розкрити Свої наміри людству, що й було зроблено через Його вибрану посудину, елохім Ізраїльський, котрий був Великим Ангелом Старого Заповіту й Месією Нового Заповіту, як провіщено у Старому Заповіті. Уся паства церкви Нового Заповіту розглядалася у якості тих, кому дано виявлення одного й того ж Духа на користь, що, у свою чергу означає, що дари уділяються кожному осібно, як Він хоче (1Кор. 12:4-11).

Ці люди не знаходилися у підневільній залежності від писаного слова. Вони були звільнені законом досконалим, законом волі (Яков. 1:25 див. статтю Розбіжності у Законі (No. 96)). Вони порушували Боже Слово переданням, що його самі встановили. (Mарк. 7:13) зруйнував серединну перегороду, ворожнечу, Своїм тілом та знищивши Закон заповідей Своєю наукою, котра відокремила неіудеїв від ізраїльтян. Він називає їх співгорожанами святими, і домашніми для Бога,

збудовані на основі апостолів і пророків, де наріжним каменем є Сам Ісус Христос (Eфес. 2:14-22). По суті, такою й була церква Нового Заповіту оселею Божою, Духом під благодаттю (Рим. 6:14). Точка зору, згідно якій потрібно бути під благодаттю, але бути вільним від Старого Заповіту, є невірною позицією церкви й невірним тлумаченням послань Павла (див. статтю Робота над текстом Закону (No. 104)). Церква вважала себе вільною від будь-яких обовязків приносити жертви, але вона все ж вважала себе причетною до спасіння, й вона також дотримувалась Законів Їжі, дотримувалась Суботи, Новомісяччя, Свята й Святих Днів. Проте вона була вільною від заборон, й Павло заборонив судити їх, якщо доходило до питань вживання їжі та пиття. Суботи, Новомісяччя й Свята (Колос. 2:16) були лише прологом того, що мало відбутися. Таким чином, канон виконував функцію індикатора системи, яка була сильнішою, ніж фізичний аспект, котрий характеризував її.

Розколи в церкві та остаточне відторгнення Писань Старого Заповіту клікою ортодоксальних священиків лише слугує доказом відсутності вірного розуміння той ролі, що її, згідно Святого Писання, відігравала церква, а також того, як Вседержитель піклується про нас, Його ролі. Справжнім тягарем для церкви було Обявлення як частина Святого Писання, висловлена у стражданнях Христа та його майбутньої величі (1Петр. 1:11 пор. Лук. 24:25-27). Це, по суті, стало причиною проблем канонізації біблейського тексту, зокрема той його частини, яка мала відношення до Іудейських книг. Цей текст був концептуальним продовженням Старого Заповіту, що розглядував Христа як Елохіма й Месію з Псалмів (наприклад, Пс. 45:6-7 в Ев. 1:8-9 і Зах. 12:7-8).

Висловлювання про Ісуса Христа заклали основу тлумачень ранньої церкви (Дії 20:35). Подібне тлумачення було, по суті, нічим іншим, як сучасним християнським світобаченням. Вони надзвичайно сильно перегукуються між собою та аналогічно інтерпретують тексти Старого Заповіту. Втім, не видно кінця та краю цим нескінченим тлумаченням.

Промови (проповіді) Месії розглядаються як Священні. Євангелія являли собою записи священних проповідей (усних висловлювань). Останні запамятовувалися максимально наближено до Оригіналу, а також записувалися тими людьми, котрі безпосередньо стосувалися Ісуса Христа або ж його прямими послідовниками (наприклад, Лукою).

Письмовими працями апостолів перед падінням Храму були: Послання апостола Павла, тобто (в порядку публікації) Римлян, Коринтян, Галатів, Ефесян, Филипян, Колосян, Солунян, Тимофія, Tита, Филимона, Євреїв, Якова, 1Петра, 1Івана.

Два послання до Тимофія та одно до Тита зараз вважаються переписаними з Оригіналу (див. Анотацію RSV, Введення до 1Тимофія). Причина, певна річ, полягає у тому, що Павло не вживає своїх термінів (понять) як раніше (стосовно звільнення від закону, єднання з Христом, могутність та свідоцтво Духа). У цьому контексті термін віра має інше значення, яке різниться від базового. Цей термін вживається, наприклад, як синонім до поняття християнська релігія більше, ніж означає взаємовідносини віруючого з Христом. Цей факт традиційно приписують тим змінам, що мали місце у тодішньому мовному оточенні, макроконтексті, отже, звідси такий стиль, й така думка. Одною з можливих причин також може бути те, що послання до Галатів й Колосян невірно зрозуміли сучасні вчені-богослови, що, взагалі, траплялося досить нерідко (див. статтю Робота над текстом закону №194). Через нерозуміння та невірне тлумачення послань Павла, існує думка про те, що послання до Тимофія витримано у дещо іншому стилі, тобто, його написав учень Павла з використанням декількох раніше не оприлюднених праць Павла. Власне кажучи, це й вплинуло докорінним чином на те, щоб посіяти зерно чвар проміж наступними поколіннями церков-спадкоємців після смерті Павла.

Згадані вище послання вважались написаними Павлом ще з метою боротьби з єрессю, яка була надзвичайно поширеною у той час, й розквіт якої відбувався десь наприкінці другого століття, та, якщо бути більш точним, то в 150р.н.е. Зібрання Послань Апостола Павла датується кінцем першого століття й причина їх прийняття, (канонізації) полягає у тому, що їх було включено до більш пізніх (Слов. перекл., там же, стор. 524) канонічних текстів Маркіяна, однак, ранні рукописи послань Павла (P46) (стор. 200) не були включені до них.

Авторство під псевдонімом також приписують Другому соборному Посланню св. апостола Петра. Історія йшла таким чином, що сучасні вчення все ще знаходяться у полоні антиномічних бачень, тим самим маючи деяку схожість з представниками гностичних вчень; у результаті чого правильне розуміння ММТ (миксат маасе ха-тора) було втрачено, доки останню не було знайдено у Сувоях Мертвого Моря.

Послання апостола Павла до Євреїв нині вважається працею, котра була написана за життя Павла. На Соборах було проголошено, що Павло є автором цих послань, хоча цілком імовірно, що він не надав їм тої завершеності й тої остаточної форми, в якій вони збереглися до сьогодення. Його авторство приписують Аполосу, Луці, та ін.

В олександрійських школах відводилося певне місце Посланням Апостола Павла наприкінці другого століття, й на Беаттському папірусі (П46) воно (послання) стоїть на другому місці після Послання до Римлян. Проте на заході, не дивлячись на широку його популяризацію у зібранні I Климента (cтор. 95) та сильну підтримку Тертуліана, котрий приписував його Варнаві, послання не отримало всебічного визнання й не було включено до канонічного тексту аж до другої половини четвертого століття (Слов. перекл., там же).

Проблеми з Посланням до Євреїв, виникли через те, що Павло, певна річ, не надав остаточної форми своїм Посланням. Істинна причина полягає в наступному. Цей твір широко використовувався з 95 р. н.е. поряд з посланням до Римлян й одного з найбільш стародавніх папірусів. Як же, у такому разі, воно отримало раннє визнання, а згодом, зіткнулася з опозицією? Причина полягає в тому, що Послання мало характер субординації, а це, у свою чергу, аж ніяк не було на користь прибічникам модализму й гностицизму. Події розвивались таким чином доки на соборах у Ніцці й Константинополі не було проголошено вчення Христа, з тим, щоб згодом канонізувати послання, що входять до нього. Цей текст являв собою велику незручність для модалистів, гностиків, а також їх послідовників, триіпостасників. Справжньою метою гностицизму було скасування законів Старого Заповіту, та досягненню цієї мети заважали тексти послань до Євреїв, Якова, Юди, а також письменами Петра, Івана. Через це, канонізація вище згаданих текстів усюди натрапляла на численні перешкоди, зокрема у тих регіонах, в яких модалисти й гностики мали вплив. Проблема канонізації Старого Заповіту віддзеркалює конфлікт Християн з псевдо християнською опозицією ранніх церков.

Сучасні вчені-богослови приписують авторство соборного послання св. апостола Якова якомусь іудейському християнинові, який непогано знався на літературі хеленістичного періоду та філософії; також вони вважають, що ця праця може бути датованою початком другого століття нашої ери. (Словник перекладача, стоp. 524). Той факт, що вони посилаються на цю людину, ґрунтується на припущенні, що послання написано у формі діатриби (гострої викривальної промови), згідно моделі, що її було запозичено у прибічників стоїцизму. Таким чином, Якову чинили всілякі перешкоди, оскільки він був євреєм, котрий, напевне, не дуже вже й гарно знався на філософії стоїків та складанні діатриб. Будь-якою ціною його намагались вилучити з ранніх канонів, й, нарешті, це сталося. Протести, здебільшого, спиралися на нібито відданості законові, який насправді, гностики й пізні антиноміанці не хотіли бачити у Посланнях Апостола Павла, а між тим, Яків блискуче коректує текст Павла. Таким чином, текст Якова зазнав шалених утисків з боку опозиціонерів, які стверджували, що це фабрикація та підробка. Втім, це не має відношення до Християнської літератури, що її було створено до третього століття (Словник Перекладача, там же).

Ставлення до послань, яке існувало у той час, легко можна побачити з коментарю, наведеного у Словнику Перекладача Біблії:

Перше соборне послання св. апостола Петра являє собою працю, написану під псевдонімом, та видану в Малій Азії; однак, вона походить із Риму, де її було написано наприкінці другого століття. Послання використовував Полікарп та інші східні діячі церкви, що жили в третьому столітті. Втім, вище згаданий твір не знайшов визнання у Римі, а також на Заході (за виключенням Іренея й Тертуліана), де це відбулося набагато пізніше. Перше соборне послання св. апостола Івана має безпосереднє відношення до Четвертого Євангелія та може бути написано (припускається така можливість) тим же автором; завдяки такій підтримці, цей текст завоював раннє та досить широке визнання. Чотири малих послання: посланням св. апостола Юди, друге соборне посланням св. апостола Петра, а також трете соборне послання св. апостола Івана так і не знайшли істотного поширення. Їх канонізація Бралася під сумнів у грецьких церквах аж до четвертого століття (там же).

Причини, що зумовили існування такої позиції, є достатньо очевидними. За часів Полікарпа, учнів Христа вже не було в живих. Полікарп був прямим послідовником (учнем) Івана. На той час він мав найбільший вплив. Він брав участь в навчанні місії в Ліоні, одним з учасників якої був Ієронім. Ієронім надсилав доповіді до Смірни, а не до Риму.

Ця громада знаходилася в опозиції до Риму та взагалі до всіх фракцій, які дотримувались Пасхи. Єресь пасхальної системи ледве не проникла до Церкви. Ця конфесія з часом почала вклонятися й дотримуватися Неділі. Фрагменти Писання й Послань, які підтримували Полікарпа, ігнорувалися та зазнавали утисків. Ієронім брав участь у якості посередника вище згаданих розбіжностей. Роль фрагментів текстів с законами Якова, поглядів Петра на віру, а також боротьба навкруги послань апостола Павла, була значно зменшена. Цей процес почався з 70 року нашої ери.

Незадовго до занепаду Єрусалиму, церква була розрізненою та захищеною. З занепадом Храму, почалася канонізація текстів, узятих з церковних послань, але проблеми, що виникли знов, потребували нових текстів. Івана почали вважати тим, хто не цурається єресі стосовно Бога. Ідеї попередників триіпостасників (тринітаристів), модалистів, проникли до церков, та, в результатом цього став непримиренний розкол з адептами вчення, що його Іван називає вченням про Антихриста. Попервах, суперечки виникали з приводу тлумачень тексту першого соборного послання св. апостола Івана в розділі четвертому, вірш 1-2. Текст Оригіналу говорить буквально наступне:

Духа Божого цим пізнавайте: кожен дух, який визнає, що Ісус Христос прийшов був у тілі, той від Бога, Роз. 16:8) (ANF, том. 1, стор. 443).

 

Сократ Історик повідомляє (VII, 32, стор. 381), що цей фрагмент був спотворений тими, хто мав наміри відокремити людськість Ісуса Христа від його божественної природи.

Отже, ми зіштовхуємося з впливом, що його справили біблейські тексти на формування ранніх доктрин, таким чином, у цьому контексті, можна сказати, що Ісус Христос не помер насправді, але ж, що він був частиною Бога. Ця частина відокремилася та не вмерла. На цьому розумінні ґрунтувалася точка зору модалистів, котрі стверджували, що Отець, Син та Святий Дух є суть три частини одної й тої ж істоти (сутності), котрі мають своє виявлення у названих формах з чітко визначеною метою. Сповідалося розподілення на три особи, що живуть як одне. Така теорія знайшла деяке поширення до собору в Константинополі, але ж проблема полягала у тому, що роль Святого Духа так і не було визначено так, як це хотів Афанасій. Втім, суперечки, що виникали на ранніх етапах, відрізнялися своєю сирістю, непродуманістю. Основний розвиток придавали їм представники псевдо християнські течій, таких як гностицизм.

Тексти соборних послань св. апостола Івана були відкинуті, так же, як це відбулося з численними іншими текстами. Текст першого соборного послання св. апостола Івана схожий на Євангеліє від Івана, та, хоча Іван не використовує своє імя, але ж звертається до себе як до третьої особи, що узгоджується з його стилем, що вживався для написання Євангелій. Існує думка, що Перше соборне послання Івана, було написане наприкінці першого християнського століття, у період, коли Іван зазнав великих утисків та переслідувань; він писав, знаходячись у Патмосі. Перше соборне послання св. апостола Івана вважають чимось, що перегукується з Євангелієм. За загальним визнанням, воно спрямоване проти гностичних єретиків, які заперечують абсолютну природу інкарнації (див. Анотацію).

Виникають також суперечки з приводу того, що друге соборне послання св. апостола Івана вийшли з-під пера тої ж людини, котра написала Євангеліє та перше соборне послання св. апостола Івана. На відміну від останнього, яке має характер загального послання, цей текст було написано для одної особливої церкви, напевне, в Малій Азії.

Також його було написано наприкінці першого століття, іншими словами, наприкінці життя Івана. Третє соборне послання св. апостола Івана було написано однією людиною. Беручи до уваги розрізненість церковних конфесій, можна припустити, що воно (послання) могло б бути написаним дуже рано, отже його категорія третього соборного послання св. апостола Івана, без сумніву, виходить із тої значущості, яка виявилася притаманною попереднім посланням.

Книга соборного послання св. апостола Юди, на думку багатьох, написана самим Юдою, братом Якова, котрий був разом з Христом. Якова було вбито в 62/63 році нашої ери в Єрусалимі; отже, Юда вважається тим, хто взяв на себе роль лідера. Цей факт, напевне не є достовірним, судячи по тій ролі, що її згодом відіграватиме родина Христа у церкві Юди. Припущення щодо того, що друге соборне послання св. апостола Петра залежить від Юди, розглядається як причина авторитету другого соборного послання св. апостола Петра для учня Петра. Спільні характерні риси другого соборного послання св. апостола Петра 2:1-8 та Юди 4-16 полягають у тому, що обидва джерела посилаються на послідовність дій Бога, втім, мало хто бере під сумнів той факт, що це послання зазнало будь-яких змін (поправок) й розповсюджене в усіх напрямках учнями. Приписування авторства будь-кому іншому виключено. Як би там не було, але богонатхненність Божого слова залишилась незмінною, незважаючи на те, що воно повторювалось численними учнями. Полікарп був учнем Івана та його точка зору з приводу єврейської Пасхи була вірною. Словник Перекладача Біблії посилається на працю Едгара Дж. Гуда, котрий намагається продемонструвати те, що автором Послання до Ефесян не є Павло, та що той самий невідомий автор зібрав до купи й решту творів, тих, що нині складають Послання Апостола Павла. При цьому, послання св. апостола Павла ефесянам використовувалося як загальне введення до зібрання послань. (див стоp. 522). Існує припущення, що його імя було Онисим, раб-утікач. Цього Онисима деякі джерела йменують Ігнатієм, котрий, нібито, пятдесятьома роками пізніше, виконував обовязки єпископа Антіоха. (див. також Филимон).

Друге соборне послання св. апостола Петра приписують іншому авторові з причини деяких особливостей самого тексту послання. Воно (послання) переслідує дві мети:

По-перше, зосередити увагу на вірі у контексті другого пришестя Христа, та по-друге, остерегти (церкву та парафіян) від лжепророків.

У даному тексті підкреслюються свідоцтва апостолів як основа закликів церкви з посиланням на пророцтва Старого Заповіту. Також зясовуються погляди, згідно яких, друге пришестя Христа не є неминучим, але його відстрочено терпінням та поблажливістю Вседержителя. Це було необхідно, оскільки лжепророки й люди, що видавали себе за їх послідовників, руйнували церкву, бо тлумачили доктрину так, як їм було зручно(2Петр. 2:2,10,13-14). Саме звідти виникла ідея про велике нещастя, що його зазнає світ, с обраними Богом людьми, які, подібно Лотові, матимуть спасіння. Таким чином, підкреслюється мізерна доля обраних та великі спустошення, що, за зрозумілих причин, не прийшлося до вподоби тодішньому суспільству, та й зараз теж.

Питання канонізації послань виникало багато разів. Втім, його було вирішено на користь даного твору, як дехто вважає (напр.. Oxford Annotated RSV; див. Введення). Існує думка про те, що воно (послання) не належить перу Петра. Вчені-богослови припускаються думки, що:

Послання (Павла) безпосередньо повязане з соборним посланням св. апостола Юди (пор. 2:1-8 з Юди 4-16). Також, автор промовисто посилається на всі послання апостола Павла (3:15), начебто він передбачає не тільки те, що їх було зібрано в єдине ціле, але також і те, що їх розглядали нарівні з іншими книгами, чого не могло б статися за часів життя Петра. Більшість вчених-богословів розглядають послання як працю, що її написала людина, глибоко зобовязана Петрові, й котрий також оприлюднив її (книгу послання) під іменем вчителя не початку другого століття. У звязку з цим, необхідно прийняти до уваги наступні міркування.

(1) Існувала загально прийнята літературна традиція щодо написання праць під псевдонімом. Отже, використання імені апостола для повторного ствердження свого вчення не вважалося чимось ганебним, нечесним, але ж, навпаки, лише нагадуванням церкві про те, що дане вчення було отримано від Бога через Його апостолів. (2) Авторитет книг Нового Заповіту не залежить від того, чи були вони написані людиною, але від того, який внутрішній зміст цих книг, зміст, котрий згодом було визнано церквою, за волі Божої, істинним гласом апостольських вчень. Отже, саме з цієї причини, те, що традиційно вважається другим соборним посланням св. апостола Петра, було включено до канонічного тексту стародавнього Писання (там же).

Оксфордський Словник анотацій повідомляє про канон (стоp. 1170) те, що:

Біблія ранніх Християн була, по суті, Старим Заповітом (2 Tим. 3.15-17). Такий же авторитет мали цитати проповідей Ісуса (Дії 20.35; 1 Кор. 7.10,12; 9.14; 1 Tим. 5.18). Паралеллю, що проведена між усною передачею вчень Ісуса, стали апостольські інтерпретації на тему його життя, а також важливість та необхідність існування церкви.

Упродовж другого століття більшість церков визнало канонічний текст Біблії, котрий включав існуючі на той час чотири Євангелія, Дії, тринадцять послань Павла, перше соборне послання св. апостола Петра та перше соборне послання св. апостола Івана. Сім книг так і не отримали загального визнання: послання св. апостола Павла євреям, Якова, друге соборне послання св. апостола Петра, друге та третє соборні послання св. апостола Івана, Юди, а також Обявлення.

Ми розглянули причини суперечок з приводу канонізації вище згаданих текстів. Розбіжності, що виникали протягом цього періоду, мали релігійно-політичний характер. Навіть Юда був поборником догмату Іудаїзму, який дуже заважав прибічникам гностичних вчень. Вилучення Обявлення з канону є класичним прикладом реакційності адептів гностицизму та месіаністського іудаїзму.

Скоріше за все, Обявлення було написано наприкінці першого століття. Воно доволі швидко завоювало широку популярність. Втім, олександрійські критики заперечували його авторство. Протягом довгого часу, Обявлення ігнорувалося реакціонерами, котрі виступали проти розповсюдження чіліазма, у звязку з чим питання про його канонізацію набув гостроти на Сході у четвертому столітті (Словник перекладача Біблії, стор. 524).

Причина, з якої Обявлення було написано наприкінці першого століття полягає у тому, що воно було передано Іванові під час його перебування у вигнанні на Патмосі у той час; проте це не заважало швидкому розповсюдженню Обявлення проміж церков поряд з четвертим Євангелієм та його посланнями. Олександрія була на той час притулком гностицизму, саме тому вони (гностики), природно, почали нещадно критикувати Обявлення, оскільки воно, по суті, являло собою кульмінацію месіаністського іудаїзму як Месії Бога. Воно закріплювало Божі Заповіді як основу заповіту, що його залишив Ісус. (Обявл. 12:17; 14:12; 22:14 (KJV)).

Вилучення книги Обявлення з канонічного тексту було зумовлене двома іншими факторами. Перший фактор це страх переслідування Римом, за умов, коли віра зазнала лихі часи підневільності. За часів, коли імператори дотримувалися віри, подібна обставина виявилася захистом привілеїв. Готична версія (біля 350 р.) канонічного тексту не включала до себе Обявлення, оскільки воно мало яскраво виражений анти романський характер, так що їх поряд з вандалами, аланами і т.д. було навернено (Римською) Імперією. Навіть, не дивлячись на те, що вони були унітаріями, імператори ні за що не потерпіли б виклику, кинутого Імперії. Таким чином, пізні неофіти викликали підозру ранніх апологетів.

Приблизно в 135 році чи навіть в 140-му доказ Папія, єпископа з Гієраполіса прояснює той факт, що в деяких колах усна традиція, що ґрунтувалася на круговій поруці, мала незрівнянно більше значення, ніж будь-яка книга. З цього періоду відомо, що Папій мав у своїм розпорядженні праці Марка, Матвія, Іванна, а можливо, навіть і Луки (Словник перекладача Біблії, там же, стор. 523). І все ж, він особисто запитував старих людей, під час зустрічі з учнями. Він казав:

Якщо я зустрічався з учнем, я запитував у нього що сказав Петро чи Андрій, чи що сказав Пилип чи Фома чи Яків чи будь-який інший учень Христа, а також, що саме говорив Арістон чи старець Іван, Учень Господа.

(Юзев. Іст. III.xxxix.4).

Цей погляд виходить з передумови, згідно якої Святий Дух говорить устами обраних. Таким чином, стає зрозуміло, що пророки, які залишили свої письмена, отримали Боже натхнення. Цю благодать було втрачено, коли вони померли. Папій був одним з останніх, хто мав доступ до живих свідків й очевидців учнів Христових. Це є надзвичайно важливим, оскільки ми можемо, виходячи з цього, переконатися в тому, що написане в Євангеліях, те на що посилається Папій, та інші фрагменти Святого Письма, в точності являються словами Месії. Отже, ми можемо бути впевненими в тому, що Біблія є богонатхненним словом, котре відповідає Святому Писанню Старого Заповіту.

Вище означений процес було повернуто назад через декілька років Словник перекладача Біблії, у коментаріях щодо відходу від позиції Папія, говорить:

Докази Юстина Мортира показують, що фрагменти з мемуарів апостолів, котрі звуться Євангеліями", читалися під час літургій у церкві, поряд з, чи, вірніше, замість пророцтв. Таким чином, легко бачити, що Євангелія свідомо чи підсвідомо сприймалися як Святе Писання. Потрібно додати, що, природно, існували численні думки з цього приводу, тому саме це різноманіття поглядів визначало, у подальшому, ставлення до цих текстів. Втім, не можна точно визначити, скільки Євангелій та які самі були поширені у тій чи іншій місцевості (стор. 523).

Цей погляд є невірним, оскільки ми знаємо з другого соборного послання св. апостола Петра, що праці Павла також читались у церкві, й також те, що вони розглядались як частина Святого Писання поряд з пророцтвами. На своє нещастя, вони (писання) набули невірного тлумачення; його часто-густо інтерпретували люди, які не зовсім добре зналися на текстах Святого Писання. Тепер ми можемо судити зі ствердження Папія про те, чи було послання написане апостолом Петром чи учнем, який приховувався під його імям, а також те, що даний текст мав такий же вплив, як і інші частини Писання. Стає зрозумілим, що цей текст аж ніяк не міг бути наПисань раніше, ніж у зазначений часовий проміжок. У такому разі, канонічний текст мав бути набагато більшим за обсягом; також, він мав досить чітко визначену структуру, значно більш визначену, ніж вважають сучасні вчені-богослови. Чотири Євангелія являють собою праці, які були написані другою генерацією Християн (біля 70-100 р.н.е.) (Словник перекладача Біблії, там же.). Найбільш раннім Євангелієм, було Євангеліє від Марка, яке, як згодом виявилося, було написано в Римі за часів правління імператора Нерона (біля 64 р.н.е.). Можливо, метою цього Євангелія було записати те, що до цього існувало в усному вигляді в Римській церкві у 64 р.н.е.

Біля 80 р.н.е., ця праця послужила основою для написання Євангелія від Матвія, яке, як вважається нині, було написано у Палестині у той же час (там же). Існує думка, що Євангеліє від Марка склало основу для Євангелія, згодом написаного Лукою та, яке, разом з Діями, було оприлюденено у східному Середземноморї десь наприкінці першого століття. Луки 1:1-2 показує, що в роботі над написанням Євангелія взяло участь багато людей. Найбільш ранні манускрипти Євангелій (P45) також було знайдено разом з Книгою Дій.

Лука 1:1-2 1 Через те, що багато-хто брались складати оповість про справи, які стались між нами,

2 як нам ті розповіли, хто спочатку були самовидцями й слугами Слова.

Звідси стає очевидним, що Євангелія збиралися багатьма свідками та очевидцями, отже, їх (Євангелій) зміст спирається на свідоцтва церкви. Лука не претендує на особливий авторитет написаної їм книги. (Лук. 1:3). Авторитет Євангелій ґрунтується, у першу чергу, на словах Месії, а не на тому, чи є даний текст канонічним чи ні. Воно само по собі є доказом богонатхненності пророків так, як це розуміли учні Христа та церква. Безсумнівним є той факт, що слово Боже розглядалося як жива істота, яка обєднала у собі Старий Заповіт у якості ядра. Аж до другого століття Святе Писання було представлено лише Старим Заповітом та словами Христа. За часів існування апостольських систем Ефеса та Смірни церкви церкві включили Послання до канону. Церковний апарат правління в Олександрії та, згодом, у Римі, повів політику витиснення послань апостолів з меж богонатхненного канону. Це можна пояснити тим, що вище зазначені твори йшли всупереч доктринам, що їх запроваджувала тодішня церква, чи, принаймні, деякі її представники. Після того, як позицію Риму було чітко визначено та консолідовано, посланням знову дозволили зайняти своє місце у канонічному тексті Біблії. Нижче ми розглянемо цей процес більш детально.

Євангелія, які існують з неканонічних часів, без сумніву, спиралися на засади гностицизму й доцетизму. Ці доктрини переслідують мету звести життя Христа до ланцюга примарних подій, котрий відокремив божественний ореол Христа від земного тіла, в якому він жив (див. Словник перекладача Біблії, стоp. 524). Ви згадаєте, що це, по суті, є доктриною Антихриста, й що ця доктрина перетворилася на вчення, суть якого полягає у Трійці. Згідно цього вчення, система є відособленою, але ж не відділена (Монархія та Нескінченість) (див. статтю Єдиносущний отець (No. 81)). С цієї точки зору, легко дійти висновку, що Христос, в силу того, що він був частиною Триєдиної системи, не помер повністю й повністю не воскрес за волею одного істинного Бога, яким є Отець.

(див. Іван. 10:18; 17:3; 1Іван. 5:20). Апокрифічні праці Нового Заповіту часом відходять від суті автентичних творів (канонів), таким чином, решта праць не можуть вважатися на сто відсотків істинними.

Існують інші неканонічні тексти, які, тим не менше, є автентичними (дійсними) та які відіграли надзвичайно важливу роль у ранній історії. 1Климент є текстом, котрий, як виявилось, було написано на півдороги між Римом та Коринфом біля 95 р.н.е. Цей текст ніколи не згадувався як частина канонічного тексту, але, цілком імовірно, використовувався при прилюдних богослужіннях у Коринфі біля 170 р.н.е. Він входить до складу Олександрійського Закону (біля пятого століття). Більш пізні праці, що отримали назву 2Климент (повчання (проповідь) невідомого автора, написана біля 150 р.н.е., також входить до складу Олександрійського Закону), також Визнання Климента показує, що дана праця безперечно мала отримати визнання.

Послання Варнави являє собою памфлет, автор якого писав під псевдонімом; памфлет було написано на початку другого століття, та, напевне, походить з Олександрії. Його було знайдено в Синайському Уставі, праці, що датується четвертим століттям нашої ери. Як Климент з Олександрії, так і Оріген, його послідовник, розглядують цю працю як Писання. Втім, необхідно зауважити, що ця праця не знайшла визнання будь-де ще, навіть у більш пізніх попередників олексанрійців. Климент Олександрійський, як і Оріген, випробував на собі вплив гностицизму. Олександрія була колискою цього вчення.

Трактат Дидачі "Вчення Ісуса Христа через його дванадцять Апостолів" є малим рукописом, про походження якого існують міркування, незважаючи на відсутність точної дати його написання, що його було створено на початку другого століття. Його використовували як Святе Писання ранні Олександрівці, а також єгипетські церкви протягом третього століття. (Словник перекладача Біблії, там же). Цілком імовірно, що він був поширений і в Сирії біля 400 р.н.е. (в Положеннях Апостолів), також помічається його поява у деяких грецьких списках, що датуються четвертим століттям. Трактат було перекладено латинню, а також грузинською мовою; звідси можна судити про його досить значне поширення. Пастир Герми цей твір був надзвичайно поширений у ранній церкві протягом століття. На нього посилався Ієронім, а також Тертуліан, котрий розглядав твір як Святе Писання. Оріген також вважав його працею, що певним чином стосувалася о апостолів; вона містила у собі (неповне) зібрання праць, обєднаних під назвою Синайський Устав. Згідно мураторіанському канонові, даний твір було написано біля 150р. Гермою, який був братом римського єпископа на той час, хоча численні дослідники датують його появу декількома десятиліттями раніше (див. Словник перекладача Біблії, стор. 524-525).

Послання Ігнатію, а також Послання Діогнету ніколи не згадувалися у якості фрагментів Святого Писання.

Щонайменше пять книг приписувалися перу Петра впродовж ранніх років. Проте, було визнано лише два послання. З того факту, що вище зазначені книги були визнані Полікарпом та Смирною, нам стає відомо, що вони розглядались як Святе Писання з найдавніших часів як учнями, так і апостолом Іваном.

Євангелія від Петра, Проповіді Петра й Апокаліпсис Петра також використовувалися на ранньому етапі історії. Климент Олександрійський виступав у підтримку Апокаліпсису Петра; крім того, цю працю була оприлюднено в мураторіанскому каноні, з чого можна дійти висновку про те, що це було на руку тодішній Римській церкві, а також Мефодію, що жив біля 300 р.н.е. Цей період відзначився нещадними утисками з боку модалистів та гностиків на теологію через канонічний текст: звідси йде підтримка з боку Олександрії та Риму.

Дії Петра та Дії Івана належать перу послідовника гностицизму, на імя Валентиній (там же, стоp. 525).

Дії Павла були написані азіатським пресвітеріанином десь у середині другого століття. З усіх дій, написаних під псевдонімами, це було єдиним, що завоювало підтримку церкви. Автора зазнав покарання за підлог, але, тим не менш, ця праця мала підтримку в Олександрії (Словник перекладача Біблії стор. 525).

Ця літературна спадщина мало певне поширення проміж ефеських та смирнейських громад Івана аж до середини другого століття у виді обраних праць, так що зібрання вище означених праць загалом складало досить струнку систему. Основою канонічного тексту вважався Старий Заповіт, а Євангелія й Послання визнавалися хаотично. За причинами, що зазначені вище, олександрійська й римська системи розкололися на два величезних стану думок, що тривало досить довго. Також, у звязку з викладеними вище проблемами, Сирійці почали дотримуватися більш консервативних поглядів. Отже чином, на той час канонічний текст Біблії являв собою зібрання творів з двадцяти двох книг; існував також більш пізній варіант канонічного тексту, який мав поширення в Азії його можна було б назвати напівканонічним, хоча ефеські й смирнейські громади вважали його Святим Писанням.

Доктрина церкви, таким чином, спиралася на апостолів та пророків (Ефес. 2:20). Ефеська церква розглядала всіх пророків як фундамент віри. Словник перекладача Біблії невірно додає слово Християнський перед словом пророки, тим самим, зводячи слова Ефес.2:20 щодо фундаменту віри до одного лише Новому Заповіту. Це є головна неправда, що пронизує все сучасне Християнство. Обявлення не розглядається як Обявлення Бога Ісусові Христу, але ж як Обявлення богом обраному пророкові (певна річ, навіть не Іванові) (там же, стор. 525). Підтвердження дванадцяти апостолів в Обявленні 21:9-14 розглядається як подальший розвиток церкви. У цьому полягає основна проблема віри.

Словник перекладача Біблії справедливо пригортає увагу до усних проповідей та вчень, що вони були передані апостолами до церкви (напр. 1Tим. 6:20; 2Tим. 1:13; 2Tим. 2:2) з дитинства (2Tим. 3:15).

За загальноприйнятим ствердженням, значні зміни почали відбуватися у другій половині другого століття. Тоді зявився канонічний текст Біблії. Попервах, Євангелія згадувалися у церковних Писаннях та літургіях; та згодом, почали згадуватися Послання Павла.

Наприкінці другого століття, почалося визнання інших творів. Правило зводилося до простого: те, що написане апостолами, є (та мусить бути) частиною канонічного тексту, те що не написане апостолами не є (й не мусить бути). Це правило вже повністю застосовувалося в Ефесі та Смірні під керівництвом Івана та його прямих послідовників, таких як Полікарп та, згодом, Ієронім, Полікрат та ін. Канонічний текст ніколи не брався під сумнів церквою, оскільки він був установлений апостолами. Втім, Старий Заповіт, вважався автентичним Святим Писанням, згідно вчень Христа та його апостолів.

Найбільш раннє використання Євангелія як частини Святого Писання, згідно історичним даним, мало місце біля 150 року, як зазначається у 2Клемент iv, з посиланням на Матвія 9:13. Юстин Мортир (в Aпології, I. 67) (cтор. 150), під час опису християнської служби, також повідомляє, що читання спогадів апостолів або писань пророків дозволялося на той час. Слово спогади має відношення до фрази apomnemoneuata, що її використовували греки для кращого розуміння. Де-не-де ще він говорить, що апостоли були тими, хто написав спогади про все те, що стосується нашого Спасителя Ісуса Христа, а також що спогади, написані апостолами, називаються Євангеліями (Aпол., I. 33, 66). Отже, Юстин є безпосереднім свідком того, що у другому столітті Євангелія читалися у церквах поперемінно з пророцтвами Старого Заповіту на літургіях. Це надає можливість Християнству проаналізувати власну позицію. Таким чином, Євангелія слугують зєднувальною ланкою для канону Старого Заповіту.

Вважалося, що це також є справедливим і для послань, як ми бачимо зі списку канонічних текстів Маркіяна. Син Єпископа Синопського, він прибув до Риму з Понту біля 150 р. Маркіян знаходився під впливом так званого гностичного вчення. Він учив, що Бог з Єврейських Писань, відомий як Творець та Бог Справедливий, був нижчим божеством, та що Ісус відкрив Вищого Бога, Бога Любові, котрий до того не був відомий. Цей погляд, певна річ, дуже схожий на сучасні переконання про те, що Бога Отця не було відкрито в Писаннях Старого Заповіту, а скоріше, саме Ісус був Богом Старого Заповіту. Факт той, що існування обох ставало очевидним зі Старого Заповіту, та Месію помастив Бог, Його Бог, оливою радості понад друзів Його (Пс 45:6-7; Євр. 1:8-9). Отже, Маркіян та деякі церкви двадцятого століття дотримуються однакової чи невірної точки зору. Це означає, що слова Маркіяна ретельно записувалися. Згодом, такий погляд змусив Маркіяна безповоротно зректися Святих Писань Старого Заповіту й скласти канон, який складався виключно з Християнських книг. Він вважав, що дванадцять апостолів повністю спотворили доктрину Христа. Він вважав, що апостол Павло був єдиним з тих, хто залишився вірним їй. Отже, він визнав десять послань апостола Павла та Євангелія від Луки, які, як він вважав, були написані не власне Павлом, але ж його помічником. Він вичавив певні розділи послань до галатів та римлян, чим дуже сильно спотворив текст Євангелій з тим, щоб він (текст) відповідав його ідеям. Маркіяна несправедливо звинувачують у змінах тексту послань апостола Павла, хоча ми знаємо, що їх було знайдено у його манускриптах лише з невеликими відхиленнями від Оригіналу. Це є перший записаний канонічний текст, що відомий історії, хоча він не є вірним та не віддзеркалює автентичний зміст закону, котрий згодом знайшов визнання. Отже, було б доцільніше сказати, що він не скорочував канонічний текст до основних пунктів. Хоча його й тлумачили як праці апостолів, включаючи послання апостола Павла. Як зясувалося потім, до нього було додане соборне послання св. апостола Петра. Як відомо, тексти всього Старого Заповіту, збереглися та читалися у церкві з того самого часу, коли вони були записані апостолами, певна річ, поряд з церковними книгами.

Цілком імовірно, що Маркіян запозичив певні елементи церкві для того, щоб створити окремий канон Нового Заповіту. Аж до того часу, Писання були лише додатками до канонічного тексту Старого Заповіту. Його зречення канонів Старого Заповіту стало каменем спотикання для доктрин, що мають за мету скасувати Бога та Його Закон з так званої Християнської віри. Доктрина гностицизму є одним з найбільш плідних та підступних вчень, що збереглися до двадцятого століття. І насправді, якби ранніх церковних авторів попросили б викласти свою точку зору з приводу віри у двадцятому столітті, вони, поза усяким сумнівом, відповіли б, що гностичне вчення, подібне до того, що його сповідали в Олександрії, поряд з римськими таємницями, оточують віру. Більш того, їм було б надзвичайно важко щось сказати, якби їх попросили б знайти те, що залишилося від первісної ідеї апостольського Християнства, його погляду на Священне Писання, його космології.

Існує думка, що Маркіян підніс святого апостола Павла на той же пєдестал, на якому стоять усі дванадцять апостолів, та що цей слід в Історії належить саме йому. (Словник перекладача Біблії, стоp. 526). Взагалі-то, Павло удостоїв такої честі святого апостола Петра у другім соборнім посланні, проте звідси ми дізнаємося, що цей погляд був також притаманний ранній церкві. Автор Слоника перекладача Біблії дотримується точки зору, що пасторальні послання могли бути відредаговані аби прилаштуватися до єресі Маркіяна. Також вважають, що таким чином набував свого розвитку канон католицької церкви, що його попервах розглядали як опозицію Маркіянові (там же). Цей погляд демонструє чітку позицію Католицької церкви, яка вже існувала за тих часів та яка є занадто глобальною (універсальною) аби застосувати її у конкретному випадку. За тих часів церква не могла бути оплотом католицтва. Більш того, вона не становила ся їм доки в 381 р. у Константинополі кліка афанасіанців врешті-решт не обрали свого першого хрещеного імператора, що згодом забезпечило їм тривале заступництво з боку влади. Безсумнівним є те, що саме некатолік Полікарп засудив Маркіяна, назвавши його первістком Сатани. Маркіян був найбільш послідовним та добре організованим нероманським (неримським) (також, він не належав і до модалистів) лжехристианином, котрий має у своїм розпорядженні сотні церков, розташованих як на сході, так і на заході, а також цілий ряд єпископів, яких він уповноважив. Поборники гностичних вчень, як правило, не відрізнялися організованістю. Вони просто існували біля Християнської Церкви, й, зрештою, мали на неї величезний вплив. Їх доктрини відповідали сучасній думці, яка була спрямована на те, щоб запобігти Бога. Вони були дійсними антиноміанцями, та їх послідовники віддавали перевагу сучасній їм благодаті поза Божого закону. Згодом стали виникати суперечки проміж шкіл квазігностицизму й модализму, які тривали аж до четвертого століття. Кожна з цих фракцій писала канони, перевершуючи один одного у неправдоподібності, текст яких, здебільшого, використовувався аби підтримати власні ідеї та принципи. Проте всі ці тексти приписувались перу святих ранньої церкви. Писалися Євангелія від Петра, від Фоми, від Пилипа, Євангелія Істини, а також Дії Петра, Фоми, Івана та ін. Їм нічого не було варто спотворити Новий Заповіт, так як вони того забажають, аби звільнитися від Святого Писання Старого Заповіту, особливо у проблемних місцях (Друге соборне послання святого апостола Петра 3:16). Протест та відторгнення всіх цих псевдо християнських праць висловлювалося у трактатах Серапіона, єпископа Антиохійського, зокрема у його посланні церкві на Росе, в якому він казав, що, зрікаючись фальсифікованих Євангелій від Петра, ми приймаємо як Петра, так і інших апостолів у Христі, але ж ми відкидаємо Писання, авторство яких їм не належить, оскільки нам відомо, що вони не були нам заповідані. (Юзев. Ист., VI. 12.3).

Таким чином, стає зрозумілим що, канонічний текст Священного Писання був заповіданий (переданий) ранньою церквою та апостолами, церкві у Малій Азії. Згідно посиланням Серапіона, ми можемо впевнено сказати, що написання канонічного тексту може бути датовано серединою другого століття. Це узгоджується з текстами, що ми їх можемо прочитати у Юстина, Полікарпа та Іренея. Таким чином, апостольська чи унітарістична, а також Церква, що дотримується Суботи, мали ранні світобачення, які погоджуються одне з одним. Так звана ортодоксальна церква, яка у той час заперечувала (відкидала) Єврейська Пасха на користь Великодня Християнського та була на шляху до того, щоб дотримуватися Неділі, мала інші погляди.

В ортодоксальних колах процес визнання послань апостола Павла відбувався значно повільніше. До того ж, цей процес простежувався набагато ясніше. Біля 180р. Меліто з Сардин склав список старих книг, що він їх називав книгами Нового Заповіту фраза, що передбачає, що існує дещо особливе стосовно зібрання нових книг чи книг Нового Заповіту. Втім, він так і не дав чітко зрозуміти, які саме книги він помістив під такою назвою. Теофілія з Антиоху, його сучасник, наводить цитати з Матвія й Івана, а також згадує останнього, називаючи його одним з носіїв Духа [пневматофорой]. Тим не менш, використовуючи послання апостола Павла, Пасторалі, Євреям та перше соборне послання святого апостола Петра так, як він забажає, він не надає належної поваги текстам Святого Письма. Афенагорій, афінський апологет, котрий жив за тих же часів, звертається до Євангелій, називаючи їх формулою [фезин] як до пророків та наводить цитати з послання апостола Павла таким чином, начебто бажає навести читача на думку, що слова Апостола у той же мірі Богом натхнені, як й Іудейські книги. Коли Таціан писав музику для Євангелій, Діатесарон, (біля 170р.), він, як виявилося, використовував для цього чотири наших (сучасних) Євангелія, і ніяке інше знак того, що з часів Юстина, всі чотири отримали безперечну перевагу (Словник перекладача Біблії стоp. 527).

Точка зору, згідно якої чотири Євангелія мали перевагу ще з часів Юстина, є, щонайменше, безпідставним. З коментарів Юстина, абсолютно не вважається безсумнівним те, що чотири Євангелія мали певні переваги. Більш того, напевне, не існує ніяких сумнівів щодо апостольських церков достеменно відомо, які саме книги складали канонічний текст Святого Писання з того самого часу, коли воно було написане. Основним моментом тут є той факт, що Старий Заповіт завжди був центром, навколо якого обертався Новий Заповіт. Роль Старого Заповіту ніколи не умалялася у ранній апостольській церкві. Спроби відокремити Новий Заповіт, зробити його чимось окремим від Старого Заповіту, завжди були, є та будуть приречені до поразки; вони є суть антиномічний Гностицизм та лжехристиянство.

Тодішні автори заперечували Писання мірою того, як вони зазнавали все більшого впливу адептів гностицизму й римсько-олександрійським блоком сил. Згідно Джерому, (який жив біля 390р.) Таціан заперечував два послання апостола Павла, а також, напевне, перше й друге послання святого апостола до Тимофія, але визнавали послання до Тита.

Ф. В. Бір у своїй праці в Словнику перекладача Біблії, повідомляє, що Мортири Сцилли у Північній Африці повідомили суду, що вони зберігали у шафі:

"наші книги й послання святого Павла". Ці книги, як виявилося, включали до себе фрагменти Святого Писання Старого Заповіту й Євангелія, котрі зберігалися разом; послання не були включені до книг, але ж розташовувались у тім же самій шафі (стор.527).

Так званий старий Католицький чи Вселенський Канон

Нижче ми спробуємо розглянути деякі аспекти фрагментів Мураторіанського канону, канонів Климента Олександрійського, Іренея й Тертуліана. Необхідно зазначити, що наприкінці другого століття канон як одне ціле вже існував та лише з незначними змінами був прийнятий та ухвалений в усіх церквах. Це спричинило виникнення найбільш раннього римського реєстру, відомого під назвою Муратонського канону. Надзвичайно важливо звернути увагу на те, що Ієронім прибув до Риму від Полікарпа, котрий знаходився на той час у Смірні ще до того, як він став єпископом Ліонським (див. статтю Загальне поширення церков, що дотримуються Суботи (No. 122)). Під час дослідження його праць, а також праць Климента Олександрійського та шкіл, причетних до нього й Тертуліану Карфагенському (останній був і юристом і пресвітеріанином, котрий проголосив себе представником Латинського Християнства, проте, згодом, він приєднався до монтаністів, стає зрозумілим, що існувала певна спільність конфесій. Усі вище зазначені автори, так чи інакше причетні до Муратонского канону, знаходилися у надзвичайній згоді один з іншим. І це слугує доказом того, що ідеї, що існували на той час, набули чудового продовження. Проте, міркування ранніх апологетів, таких, наприклад, як Ієронім, певна річ, відносяться до унітаристичних поглядів, що передбачають субординацію. Їх навряд чи можна вважати католицькими, оскільки доктрини, що складають основу даного світобачення, гостро відрізняються від доктрин, що їх дотримувалися прибічники афанасіанської конфесії, а також від того, що ми звикли називати католицизмом, ухваленому на соборах в Ніцці, Константинополі та Халцедоні (див. статтю Рання теологія Бога (No. 127). (пор. Словник перекладача Біблії, стор. 527)

Мураторіанський канон являє собою список (ряд) книг Нового Заповіту, в яких містяться короткі нотатки про їх походження й автентичність. Даний канон було знайдено в Боббіо у виді манускрипту у восьмому сторіччі. Він зберігався в амброзийській бібліотеці у Мілані. Його (канон) було оприлюднено Людовиком Антоніо Мураторе у 1740р. Він являє собою переклад на вульгарну латинь з грецької. Оригінал було написано в Римі декількома роками раніше кінця другого століття (пор. Словник перекладача Біблії, стор. 527). Беручи до уваги той факт, що початок канону загублено, можна припустити, що воно якимось чином повязано з Євангеліями від Матвія й Марка, оскільки праці Івана та Луки займають третє чи четверте місце в списку Євангелій. Отже, можна сказати, що, згідно поглядам другого століття, Євангелія були натхненим словом Святого Духа.

Хоча у різних книгах Євангелія сповідаються різноманітні ідеї і принципи, тим не менше, це не має дуже великого значення для віруючих; оскільки в усіх Євангеліях говориться про речі, дані Богом та що стосуються Нього: Різдво Христове, страсті Господні, Воскресіння, бесіди з учнями, а також його подвійне пришестя (пор. Словник перекладача Біблії, стор. 527).

Бір вважає, що божественне натхнення та сутнісну єдність чотирьох Євангелій неможливо передати більш виразно (там же). Далі за списком ідуть Дії, тринадцять послань Павла, три пасторалі с Филимоном. Має місце примітка, яка зазначає, що вони написані pro affectu et dilectione [з особистої любові та відданості]: в ієрархії дисциплін католицької церкви вважаються їй священними (пор. Словник перекладача Біблії, там же).

Тут у каноні використовується поняття католик, більше у значенні всесвітній, ніж у значенні Римський Католик, тобто так, як це прийнято розуміти в наш час. Бір зазначає, що канон посилається на певні послання, що їх підробили під апостола Павла Маркіяністи, а також декілька інших, котрі не можуть бути затверджені католицькою церквою, аби не зміщувати жовч з медом (там же, цитата з канону).

Були затверджені послання Івана та Юди (певна річ, перше та друге соборні послання св. апостола Івана, втім, необхідно памятати, що всі три без вказівок на імя автора). До того ж, знайшло своє визнання Обявлення Івана Богослова (Апокаліпсис) та Петра. Проте, існує застереження, що Писання Герми Пастиря не може читатися вголос перед парафіянами під час церковних богослужінь ані в контексті пророків, ані апостолів; оскільки Герма написав його зовсім недавно, у наш час, у місті, що зветься Римом, під час перебування його брата, Пія, на посаді єпископа (там же).

Даний канон визнає двадцять два існуючих канони, включаючи Євангелія з тринадцятьома посланнями св. апостола Павла, три так званих католицьких послання (перше та друге соборні послання св. апостола Івана та Юди), а також Обявлення. Він містить у собі дві апокрифічні праці Мудрість Соломона й Апокаліпсис Петра, що його деяким єпископам не дозволяють читати у церквах.

Паралельно з канонізацією Мудрості визнавалося, що мало місце використання псевдонімів при її написанні (пор. Бір, Словник перекладача Біблії, там же).

Климент з Олександрії вказує на факт канонізації чотирьох Євангелій, Єгипетського Євангелія (Штром. II. 93. 1; пор. там же), чотирнадцять послань апостола Павла, які містять послання до Євреїв, як заповідав його (Климента) вчитель Пантеній. Він наводить цитати з послань апостола Павла, але ж не розглядаючи його як Писання, а у звязку з вченням Христа, тобто інтерпретацією (тлумаченням) Писання Старого Заповіту. Він також цитує перше соборне послання св. апостола Петра, перше та друге соборні послання св. апостола Івана та Юди, (Юзевій повідомляє, що всі вони мали коментарі), а також Обявлення. Поряд з цим, використовуються апокрифічні тексти Апокаліпсиса Петра, Пастуха, Варнави, 1Климентия та Проповідь Петра, проте, вони, як він вважає, не складають основу канонічного тексту.

Канонічний текст Іренея є найбільш близьким до Оригіналу, а також тим, що включає до себе найбільш повне зібрання праць, що були написані у другому столітті. Під час дослідження його праць, ми можемо встановити факт наведення цитат з усіх чотирьох Євангелій, з дванадцяти послань св. апостола Павла, та, без сумніву, цитати з Филимона, опущені випадково (Бір, обр. цит.). Він наводить цитати з першого та другого соборного послання св. апостола Івана, а також з першого соборного послання св. апостола Петра. Упущення третього соборного послання св. апостола Івана є несуттєвим (Бир, там же). Проте, безсумнівним є те, що це відбулося за таких же умов, як і ті, що супроводжували аналіз праць Филимона. Він наводить цитати з Обявлення. Він цитує послання апостола Павла до Євреїв; тим не менш, Бір, напевне, міркував, що цитувати означає виявляти меншу повагу. Його вчитель, Полікарп, також наводив цитати з Петра. Нам відомо, що послання до Євреїв є частиною канонічного тексту. Таким чином, ми можемо дійти висновку, що унітарії другого століття, що беруть свій початок від апостола Івана, мали в своїм розпорядженні канонічний текст. До того ж, вони прийняли працю Герми Пастир як вчення. Як ми вже переконалися, зміни в доктрині про Антихриста доволі чітко викладені у Єроніма. Останній вважає, що Євангелія є чотирма стовпами єдності, даної Богом.

Саме так як існують чотири частини світу, в яких ми знаходимось, чотири основні напрямки вітру, а також церква, розсіяна по всій Землі, та Євангелія, котрі є опора церкви та життя її, стає очевидним, що і церква повинна мати чотири стовпа (підпірки), щоб усюди й скрізь вдихнути безсмертя та надати людям нове життя. Звідси виходить, що Слово, Премудрий Промислитель усього, що існує, відкрив себе людству та передав нам чотирьохкратні Євангелія, які, по суті є єдиними, та й Дух перебуває в них. (Єрон., Her. III.11.8).

Ієронім досить чітко дає зрозуміти, що Писання є досконалими, оскільки вони є суть Богом Сказане та й Духом Його. (Єрон. Her. II. 28.2)

Отже, доктрина богонатхненності Святого Писання розглядається як доктрина ранньої церкви. Старий Заповіт є богонатхненним та досконалим Писанням, котре є невідємною частиною Нового Заповіту, й яке слід розуміти та тлумачити за допомогою останнього.

Ієронім також присвоює певні символи Херувиму апостолам, де Матвій є Людиною, Лука є Ягням, Марк Орлом, та, зрештою, Іван є Левом. (Більш пізні автори присвоювали інші символи (див. також статтю Значення Видіння Єзикіїля (No. 108).

Отже, канон є результатом діяльності апостольської церкви, котрий був переданий до Риму. Першим представником Латинського Християнства та його термінології став Тертуліан.

Він був послідовником Іренея, та, протягом двадцяти років, він сповідав догми латинського Християнства перед тим, як він приєднався до прибічників Монтанизму та згодом заявив про духовну неспроможність латинської церкви, що поширювала сферу впливу з Риму. Він розглядав Євангелія як теологічну зброю (а не Заповіт), пропонуючи офіційно затвердити цей термін, та звідси, вважав він, виходить сила Закону. Згідно його розумінню, вони були написані апостолами або ж їх прямимо учнями (послідовниками). Авторитет Закону спирається на заповіті, котрий був наданий вчителями від Христа, адже поширення (розповсюдження) Заповіту Божого зробило апостолів їх учителями (Teрт. Mаркіян, IV. 2 F). Він розглядав тільки Євангелія (самі по собі) як неофіційні та, звичайно, Євангелія від Луки було виключенням, як деколи вважав Маркіян.

"Лука не був апостолом, він був лише наближеним до апостолів; не вчителем, а лише учнем, котрий значно поступався своєму вчителеві. Насправді, якби Маркіян не оприлюднив свої Євангелія під імям Павла, то праця сама по собі, без підтримки з боку попередніх авторитетних джерел (праць, що їм написані) не було б достатньою підставою для того, щоб у неї повірили (там же, пор. Бір, стоp. 528).

Звідси ми можемо дійти висновку, що Євангелія не може зявлятися чимось відокремленим від канонічного тексту, працями, що не стосуються Біблії, створених раніше творів; крім того, всі праці мають підкріплюватися Писанням Старого Заповіту, тлумаченням якого вони є. Такої думки дотримувалися всі конфесії церкви. Позиція вищого духовенства церкви, що її наслідували наступні її (церкви) покоління, виходить з ланки міркувань, що її наведено вище; втім, ці судження спрямовані проти поглядів Тертуліана, суть яких викладено нижче. Таким чином, церква може поширювати та говорити лише те, що погоджується зі змістом та сутністю закону: До Закону й свідоцтва! Як вони не так кажуть, як це, то немає для них зорі ранньої! (Ісая. 8:20).

Церква є неспроможною змінити цей закон.

Тертуліан вважав, що канонічний текст Біблії повинен включати до себе чотири Євангелія, Дії, тринадцять послань апостола Павла, Обявлення Івана Богослова, перше соборне послання св. апостола Івана, Петра й Юди. Послання до євреїв він приписує Варнаві, вважаючи їх авторитетність недостатньою для того, щоб вони посіли своє місце в Святому Писанні. Отже, у нього виходить двадцять дві книги основного канонічного тексту, включаючи послання до євреїв та Пастиря Герми у якості посилання. Відкинувши одного разу Латинську Церкву, він відкидає Рим.

На ранньому етапі свого становлення, Тертуліан висловлює оптимістичні погляди стосовно тої важливої ролі, що її відіграє Рим у формуванні правильної віри. Рим:

поміщає закон до одного рангу з пророцтвами, до одного тому з євангелістами й апостолами, від яких він вбирає свою віру. (Teрт. Presc. Her. XXXVI).

Він писав:

Якщо мені не вдасться вилучити цей пункт нашої віри за шматками...з Старого Заповіту, я вилучу з Нового Заповіту підтвердження нашого погляду.. Ось тоді ви побачите, що я знайду видимого й невидимого Бога в Євангеліях та у посланнях апостолів (Adv. Prax. XV).

Тут ми бачимо субординаціонізм, що Тертуліан його поступово розвивав у контексті триєдності, що, врешті-решт, спричинило народження ідеї про Трійцю. Тим не менш, він визнавав домінуюче значення Старого Заповіту та дві божественні сутності видиму та невидиму. Отже, на даному етапі ми бачимо, що Біблія як один том містила у собі закон та пророцтва. Тертуліан припустив ся помилки стосовно аморальності Риму та його неспроможності дотримуватися принципів віри, закріпленої у законі; він відкинув їх та приєднався до монтаністів.

Значення рукописної Біблії

У другому столітті письмена стали використовуватися у рукописній Біблії замість колишніх папірусних сувоїв, що вони потрібні були бути акуратно склеєні один з іншим, й, таким чином, для зручного використання, не повинні були перевищувати тридцять футів (приблизно девять метрів) завдовжки. Цього було достатньо аби помістити одно Євангеліє або ж іншу велику за обсягом працю, наприклад, Обявлення. У рукописній Біблії, що мала форму книги, аркуші були складені один до одного та не були переплетені, так що один аркуш йшов за другим. Отже, Євангелія, що складалися з чотирьох частин, напевне, змогли б уміститися в одній такій книзі. Певна річ, це однотомна структура, що ми її розглядали (на яку посилалися вище). Новий винахід поклав початок Біблії у якості однотомного видання. Таке нововведення відіграло свою важливу роль у другому столітті; таким чином, підкреслювалася єдність та взаємозвязок усіх текстів, що є частиною канонічного тексту Біблії. Сувої можна було викидати: а текст не можна. Аркуші були повязані між собою, доки том не зношувався. Таким чином, канон у якості закріпленого тексту мав величезне значення для (подальшого) складання текстів.

Канон для греко-латинських церков

Наближаючись до третього століття, канон почав своє існування. Суперечностей у звязку з цим виникало небагато. Апостольські унітарії (чотирьох десятники) були одностайними від Смірни до Ліону з приводу ду канонічного тексту. Послання Євреям було прийняте в Олександрії. Друге та третє соборні послання св. апостола Івана не знайшли визнання, така ж доля спіткала і друге соборне послання св. апостола Петра їх було визнано лише у деяких регіонах.

Сірійська церква вважала канонічними двадцять дві книги основного канону та решту книг додатками. Втім, остаточне рішення з цього питання було прийняте лише наприкінці пятого-шостого століть.

Оріген став наступником Климента на посаді Олександрійської школи. Він зробив свій внесок у розвиток суперечок навколо канону у межах Олександрійської латинської конфесії. Він закінчив свою працю у Цезарії, Палестина, після того, як у нього були дебати з єпископом в Олександрії. Він вважав, що у Писанні існував божественний сенс, що ми його можемо визначити як сенс Бога у фрагментах Писання, що написані, як ми вважаємо, за Його натхненням (Основні принципи IV. 15-16).

Отже, богонатхненність Святого Писання було визнано Олександрійською школою, а також у Смірні й апостольській школі на Заході. Оріген склав список тих текстів, які, як він вважав, набудуть визнання та канонізації в усіх школах. До того ж, до списку входили й ті праці, канонізація яких, на його думку, мала викликати суперечки. До числа визнаних входять чотири Євангелія та чотирнадцять послань апостола Павла, включаючи послання до євреїв (хоча він знає, що воно було написано не Павлом, та що воно, напевне, стане причиною розбіжностей у поглядах), Дії, перше соборне послання св. апостола Івана, Петра й Обявлення. Серед спірних праць опинилися перше соборне послання св. апостола Якова, друге соборне послання св. апостола Петра, друге та третє соборні послання св. апостола Івана. Певна річ, він помістив Пастиря Герми також серед спірних праць (Бір. там же, стор. 529). Таким чином, канонічний текст є абсолютно зрозумілим. Його було визнано та встановлено в апостольських церквах у другому столітті, проте, тут, в Олександрії, у порівнянні з іншими східними церквами, існує ще ряд розбіжностей. Він наводить цитати з соборного послання св. апостола Якова та ані трохи не бере під сумнів те, що Юда є братом у Христі. Він приймає текст Обявлення, крім ствердження, згідно якому Іван, син Зеведеїв: написав Апокаліпсис, хоча й належало йому мовчати та не писати ані слова про сім громів" (Бір, там же).

Цей погляд невдовзі знайшов поширення, коли виникла тенденція до відкидання Обявлення. Причиною такого повороту є вплив гностичних вчень на космологію сект, процвітаючих на той час в Олександрії та Римі. Знаходять своє застосування праці Дидачі, а також послання Варнави, хоча вони не входять до складу канонічного тексту.

Перейдемо до питання про Діонісія з Олександрії та його поглядах на Обявлення.

Діонісій отримав посаду Олександрійської школи приблизно у 231р.н.е. та згодом отримав сан єпископа. Він висунув точку зору, згідно якої Обявлення було написане Іваном, втім, він не поставив питання про канонізацію Обявлення. Він припускався думки, що стиль Обявлення мав вражаючу відмінність від стилю Івана, так що, цілком імовірно, що воно написане другим автором. Цей аргумент є справедливим, адже послання, по суті, є Обявленням Бога Ісусові Христу; отже, вельми ймовірно, що стиль може бути змінено у звязку з втручанням третьої сторони. Більша частина інших учнів Орігена повністю спростовувала Обявлення. Багато з них, згодом, стали впливовими єпископами того часу. Дуже багато з тих, хто відкидав Обявлення, приписували його авторство єретику Серінтію. Дійсні причини неприйняття Обявлення полягали у тому, що праця була пронизана міленіанізмом (вченням про тисячоліття), яке було абсолютно неприйнятним для послідовників гностичного, антиномічного вчення в Олександрії, а також ідеї вознесіння на небо. У звязку з цим, Юстин Мортир сказав раніше, що саме цим сучасні Християне відрізняються від нехристиян. До даної школи приєднався Люціан з Антиоху, котрий також заперечував Обявлення. До числа люціанистів входили Арій та Юзевій з Нікомедії, та, напевне, це заперечення Обявлення походило від їх нерозуміння концепції унітаризму, а також від неспроможності спростувати її на соборі в Ніцці у 325р.н.е.

У підтримку Обявлення виступав Мефодій з Олімпії; а на Заході, книга не зустріла опору. Як у Римі, так і у підлеглих йому районах, а також в некатолицьких колах (див. статтю Загальне поширення церков, що дотримуються Суботи (№122) ставлення до книги не відрізнялося ворожістю. Грецькі церкви признали його частиною свого канону, втім, його немає у третій частині рукописів Нового Заповіту, що існували на той час. У Сірійських церквах, його так і не було визнано канонічним текстом, хіба що серед монофізитів (Бір, там же).

З 303р. імператор Діоклетіан розпочав переслідування церков, що відрізнялися своєю послідовністю. Утиски тривали три роки на Заході та десять років на Сході. Церква зіштовхнулося з тим, що їх споруди, бібліотеки як особисті, так і громадські, знищувалися. Таким чином, вони були змушені прийняти рішення відносно того, які фрагменти канонічного тексту можна віддати, а які ні, тобто визначити пріоритетність Писань. Деякі казали, що передача будь-яких текстівце, по суті, блюзнірство отже, це неприпустимо; а тих, хто виступав за передачу текстів, вони називали traditores. Це спричинило запеклі суперечки донатистів. Отже, переслідування допомогли визначити, які ж книги найбільше вшановуються як священні канонічні тексти. Решта ж текстів систематично спростовувалися, так що, згодом, вони стали доступні вченим.

Необхідно памятати, що дебати велися з приводу того, що ми вважаємо питаннями, що не стосуються апостолів. Але ж навіть тоді консолідація була неминучою. Історія церкви, що її у 325р. завершив Юзевій Цезарійський, а також собор в Ніцці все ще тою чи іншою мірою, віддзеркалювали позицію Орігена. Він упоминає сім так званих католицьких послань, проте він зазначає, що Яков та Юда є сумнівними (II. xxiii. 25). Також він відносить соборне послання св. апостола Якова, Юди, друге соборне послання св. апостола Петра, а також друге та третє соборне послання св. апостола Івана до "спірних праць, які, тим не менше, є надзвичайною мірою популярними" (III. xxv. 3). Він характеризує Обявлення як те, що отримало визнання "та, порою вважається істинним". Через декілька строк, він поміщає Обявлення до списку фальсифікованих книг. Ця точка зору, напевне, виникла в силу тих труднощів розуміння тексту, яких зазнала більшість дослідників. Сьогодні, глядячи через призму історії, ми все ще знаходимо цей текст нелегким, а так звана Ортодоксальна церква ігнорує його, де тільки можна; вона обмежила своє розуміння у чіткій відповідності з інтерпретацією собору.

Погляди Юзевія на канон були надзвичайно важливими, оскільки (імператор) Костянтин доручив йому виготовити 59 копій Священного Писання на найтоншому пергаменті з тим, щоб їх потім було надіслано до нього до Константинополю. На превеликий жаль, жодна з цих копій не збереглася до наші днів.

Інші грецькі списки канонічних текстів були доступні в четвертому столітті. Сирил з Єрусалиму помістив до цього списку двадцять шість з двадцяти семи нині існуючих канонічних книг. Він вилучив Обявлення. Вилучення Обявлення має той же характер, що і в готичній Біблії. Єпіфаній з Константи на Кіпрі поміщує Обявлення разом з іншими до одного списку. Заперечення та вилучення Обявлення було зумовлене, як ми вже змогли переконатися, політичними міркуваннями, не останню роль в яких відігравало царювання над світом з Єрусалиму, а також занадто неприховане пророцтво, яке стосувалося занепаду Римської Імперії (Обявл. роз. 17-18 та 21-22).

Грегорі з Нацианца запропонував такий самий список, як і Сирил, але Афанасій у своїм тридцять девятому святому посланні, що написане у 367р. представляє список книг, що є канонізованими та переданими до нас, та які вважаються богонатхненними. Він вносить до складеного їм списку книги Старого Заповіту та згодом двадцять сім книг Нового Заповіту.

Усі з вище наведених праць утворюють список з семи так званих католицьких послань як єдине ціле. Єдина відмінність цих списків полягає лише в тому, що деякі включають до себе або ж ігнорують Обявлення, а послання апостола Павла до євреїв поміщують у списку десятим, а іноді останнім. Єпископи, що належать до школи Антиоха Івана Хрисостому з Константинополя, Феодорета з Циррусу вважають Обявлення, чотири малих католицьких послання друге й третє соборні послання св. апостола Івана, друге соборне послання св. апостола Петра та послання Юди неспроможними. Напевне, це можна легко пояснити їх Платонізмом, а також тим, яким чином містицизм впливав на їх теологічні погляди. Чиста ж користь полягає у тому, що наприкінці четвертого століття все ще існувала значна частина грецьких церков, які визнавали лише основну частину канонічного тексту, тобто двадцять дві книги. Бір зазначає, що розділ Апостольського Уставу, оприлюдненого в Сірії біля 400р., містить у собі всі двадцять сім книг канонічного тексту, виключаючи Обявлення, а також додає до них 1 та 2 Климента. Насправді, цей канон було ратифіковано квінісекстинським собором, який відбувся у Константинополі у 692р. Інколи його плутають з собором у Константинополі 381р., котрий відбувся за іншою причиною.

Не існує списку, складеного у проміжок часу між Тертуліаном та Джеромом для західної церкви, проте, нам відомо від Іренея, що він існував негласно, якщо не насправді. Їх загальне використання підтверджує існування та структуру канону, але, як і можна було очікувати, дрібні праці цитуються дуже рідко, а то й зовсім не цитуються. Чотири Євангелія, Дії, тринадцять послань апостола Павла, перше послання Івана, Петра, а також Обявлення планомірно використовувалися (Кіпріаном, Лактантієм та ін.) як частини Священного Писання. Жоден латинський автор даного періоду не використовує апокрифічні Євангелія, Дії чи Апокаліпсис. Про них взагалі дуже рідко згадують, якщо не вважають єрессю.

Після собору в Ніцці та оновлення (реставрації) унітарістичної коаліції Костянтином біля 327р.н.е. латинська церква пережила декілька конфліктів, що виникли між двома угрупуваннями. Хіларі, єпископа з Пойтьєр було відправлено на заслання за те, що він приєднався до опозиції так званого аріанізму (357-361). Він був одним з найбільш ранніх латинських церковних діячів, котрий наводив цитати з послання апостола Павла до євреїв. До тих пір, це послання не пригортало до себе такої уваги. Воно знайшло загальне визнання лише як праця Варнави під керівництвом Павла. Джером у своїм перекладі Біблії на латинь, що згодом отримав назву Вульгата у західній церкві, включала до себе двадцять шість книг з нині прийнятого канону. В своїм посланні до Павлінія (послання 53, cтор. 385) зявляється перше визнання ядра, що складається з семи так званих католицьких послань. Між тим, він зазначає, що між Яковом та Юдою спостерігаються деякі розбіжності, але що вони мали певний вплив з-за типових для тодішньої церкви помилок; цим можна пояснити прихильність церкви. Він сказав, що перше та друге соборне послання Петра настільки суттєво відрізняється за стилем, що апостоли, напевне, зверталися до послуг різних тлумачів при написанні своїх робіт. Він визнає перше соборне послання св. апостола Івана та зазначає, що авторами другого та третього соборних послань св. апостола Івана є пресвітеріанин Іван. Він також вважав, що стародавнє й значно поширене послання до євреїв поряд з Обявленням варті того, щоб їх включили до канонічного тексту та читалися у церкві.

Джером мав підтримку від Папи Дамаського. Проте, канон, яким користувався Руфіні Аквілей та Августин з Гіппону, слугують доказом того, що їх канонічних текст був таким же, а це означає, що вони не залежали від Джерома. Амброзій Міланський та Хиларій з Пойтьєра подіялять дану точку зору стосовно канону. (Бір, там же, стор. 531).

Канон розглядався на Соборах у Північній Африці, а саме, у Гіппоні у 393р. та Карфагені у 397р. Августин очолив обидва собори. Канон 39 Карфагенського собору проголошує:

Крім канонічних рукописів нічого не може читатися у церкві під імям божественних Писань.

Собор перелічує список книг Старого Заповіту та, згодом, додає:

З Нового Заповіту: Євангелія чотири книги; Дій апостолів одна книга; послань апостола Павла, тринадцять; того ж, до євреїв, одна; апостола Петра, два; Івана, три; Якова, одне; Юди, одне; Обявлення Івана Богослова, одна книга.

Канон Сірійської Церкви

Канон сірійської церкви вважається досить розпливчастим до того часу, коли була створена Пешитта у пятому столітті. Хоча туди входив старий сірійський варіант чотирьох Євангелій, котрі збереглися у двох рукописах, його, напевне, витіснив Діатессароном Таціана. Наприкінці другого століття або на початку третього, книгу Дій та послань Павла було перекладено сірійською мовою, напевне, Таціаном. Цей факт міг би призвести до того, що до четвертого століття сірійський канон складався з Діатесарону, Дій та послань Павла. Існувало пятнадцять послань, які включали фальсифіковане третє послання до коринтян, яке існувало лише вірменською, коптською та латинською мовами. Цей канон, що складався з сімнадцяти книг, використовувався Ефраїмом з Едеси (біля 320-373р.), а також Афраатом, його сучасником; в доктрині Аддай, яку було складено у 370р., він позначений як авторитетний (автентичний) текст. У списку, складеному біля 400р. Євангелія поступилися місцем Діатесарону; третє послання до коринтян було вилучено. Так викладає хід історичних подій Бір аби показати, що під впливом антиоської школи (біля 531р.), суперечки з греками поступово згладжуватися. Останню версію, (вважається, що нею була Пешитта), було складено під впливом єпископа Рабули з Едеси у першій чверті пятого століття. Цей текст містив у собі чотири (окремих) Євангелія, Дії, чотирнадцять послань Павла, три католицьких послання, Якова, перше соборне послання Петра та Івана. З цієї точки зору, сірійський єпископат зробив відчайдушну спробу заборонити Діатесарон. Феодорет из Кірхусу знищив більш ніж двісті копій (Діатесарона), так що не існує копії, яка б збереглась до наших днів, крім єдиного аркуша пергаменту з фрагментом грецького тексту на нім.

З пятого століття, антагонізм між монофізитами та дифізитами загострився до того, що у сірійській церкві відбувся розкол. На сході їх почали називати несторіанцями, а на заході монофізитами чи якобіанами. Несторіанці продовжували дотримуватися первісної Пешити, котра склала підґрунтя для найбільш стародавніх персидських й арабських версій. Також, вона явилася основою для одної з версій, доступної для арабів, та, згодом, Ісламу. Ревізію Пешити було підготовлено у 508р. для ухвалення єпископом Філоксенієм. Спираючись на добротну грецький рукопис, дана робота включала до себе сім католицьких послань та Обявлення.

Подальша ревізія проходила під началом Томаса Гаркеля у 616р., втім, дана версія не набула такого авторитету як Пешита. Таким чином, сірійська церква мала у своєму розпорядженні канон, що складався з двадцяти двох книг. До їх складу не входили чотири малих католицьких послання та Обявлення. Процес канонізації текстів церквою тривав, втім, уже не так інтенсивно. Ефіопська церква додала вісім книг до двадцяти семи у зібранні указів під назвою Синод, куди також були додані праці Климента. Іван з Дамаска (біля 730р.) додав до складеного їх списку список книг Нового Заповіту апостольський устав, котрий він приписував Клименту. В латинській церкві у середніх віках у якості пятнадцятого послання було додане фальсифіковане Послання до лаодикейців, яке перше зявилося у шостому столітті.

За епохи Реформації у шістнадцятому столітті Еразм, Лютер, Карлштадт, Цвінглі та Кальвін та деякі римляни знову обговорювали спірні книги, але це не викликало будь-яких змін у каноні чи у церковних обрядових богослужіннях.

 

Остаточне затвердження

Собор у Константинополі був скликаний першим афанасіанським чи католицьким імператором, уродженим іспанцем, Феодосієм. Його було призначено граціанами, сам же він був унітарієм. Костянтин був хрещеним унітарієм (Юзевієм з Нікомедії); цю традицію наслідували наступні імператори, включаючи Валенсія. Вандали, алани, херулійці та готи та ін. були навернуті до унітаризму. Завдяки могутності, що її набула коаліція прихильників догмату триєдиного Бога, Собор 381р., що про нього йдеться, поклав початок Римській Католицькій Церкві. Ніцца відзначилася короткою перемогою тринітаристів, проте, Костянтин поновив права єпископів-унітаріїв та вигнав тринітаристів приблизно через два роки.

Скликання собору у Константинополі не було спрямоване на те, щоби обговорювати канонічний текст. Але ж цей Собор установив пріоритет афанасіанців, що їх по довгому часі почали називати католиками. Афанасіанці повторно включили Обявлення до канонічного списку, що його намагалися спростувати прибічники каппадокійської школи (наприклад, Грегорієм з Нацианца).

Писання, що на його посилається Ісус Христос та Апостоли у Новому Заповіті, є Старий Заповіт. Апостоли вважали, що всі Писання, (які на той час були представлені лише Старим Заповітом, та пізніше доповнене Апостолами) використовувалося для вчення, осудження, вселянь та наставлянь про праведність, про те, що віруючий завжди може стати досконалим: Усе Писання Богом натхнене, і корисне до навчання, до докору, до виховання в праведності (2Тим. 3:16)

350р. датується поява Біблії готською мовою; готів-унітаріїв та вандалів не було у Константинополі. До того часу, також було перекладено Гекзапла Орігена івритом та арамейською мовою. Варіант, написаний у Сірії (Західний Арамейський біля 170р., на основі якого була згодом написана Пешітта), вже застарів. Куретоніанський сірійський варіант канону зявився у третьому столітті. Розквіт сірійського канону припав на період часу, що тривав аж до сьомого століття нашої ери. У восьмому та девятому столітті на зміну йому прийшов арабський канон, втім, до тринадцятого століття він зник. Арамейський варіант вміщує в собі три види послань до Єрусалиму, Самарянам, Галілеянам; також існує 44 прикладки з арамейськими словами, що збереглися у трьох формах у грецькім варіанті Нового Заповіту. Новий Заповіт, звичайно, був доступний грецькою мовою (LXX) та івритом.

Сучасний список та порядок розташування текстів Нового Заповіту англійською мовою складений на основі списку Джерому, тобто спираючись на латинську Вульгату. Він вживає термін Testamentum під час свого перегляду канонічного тексту (біля 382-405р.), що відбувалося після Собору в Константинополі. Напевне, це надало життя соборам, що згодом відбулися у Гіппоні (393р.) та у Карфагені (397р.) Вульгата ж є єдиною версією Vetus Itala (приблизно друге століття), яка зявилася значно раніше Карфагенського Собору (див. Кишеньковий довідник Біблії, там же).

З єгипетських версій, версія з Мемфісу чи нижньоєгипетська, котру менш вдало звуть коптською, може датуватися четвертим чи пятим століттям. Вірменська версія датується пятим століттям, але Thebaic чи верхньоєгипетський текст, що його звуть саїдичним, датується третім століттям. Ефіопська версія датується часовим проміжком від четвертого до сьомого століття, грузинську ж версію булат написана у шостому віці. Потрібно помітити, що всі ці стародавні версії містили останні дванадцять віршів Марка (див. KJV), що їх згодом було виключено з канонічного тексту. Текст досліджується у статті Питання мов (No. 109)).

Термінологія Джерома, є, напевне, невдалою, адже деякі латинські церковні вчені-богослови ввели інструментарій. Тертуліан (150-200гр. н.е.) наводить приклад його використання (див. Adv. Marc. В 4:1. Вар. 4:2 Євангелія від Луки). Руфіній використовує novus et vetus instrumentum (Expos. Symb. Apostol.) а Августин згодом вживає обидва терміни (слова) instrumentum та testamentum, наслідуючи Джерома та більш ранніх авторів (Град Небесний 20:4). З Вульгати, термін Testament перекочував до англійських та німецьких біблійних текстів. Грецьке diatheke означає Заповіт, та це віддзеркалює сенс Божого Заповіту, що мається на увазі (див. статтю Божий Заповіт (No.152)).

Уся Біблію, що включає до себе книги Божого Заповіту, розуміють як висловлювання Слова Божого, що складається зі слів Бога. (Джер. 15:16; Іван. 17:8,14,17). Бог говорить для того, щоб ми набули віри та усвідомили її, а не задля того, щоб спитати з того, хто Його заперечує того. Його слово судитиме нас (Іван. 12:48; Повтор. Зак. 18:19-20; Євр. 4:12). Цей канон є священним. Кишеньковий довідник Біблії у своєму додатку 95 Новий Заповіт та Порядок розташування його книг говорить:

Тисячі невіруючих вірять сьогодні у те, що завдяки Собору в Ніцці, який відбувся у 325р. н.е., мав місце розподіл книг Писання на фальсифіковані та справжні через голосування чи будь-як ще. Згодом, після молитви, істинні книги легли на стіл, а несправжні так і залишилися лежати під ним.

Історі почалася з "Івана Папія"; невіруючі припускаються значної помилки, коли ототожнюють його з Папіасом чи Папіусом, одним з найбільш ранніх духовних отців, що його Юзевий (iii 36) називав Єпископом Гієраполіса, який писав свої праці біля 115р.н.е. Енцикл. Брит., 11-е (Кембр.) ви-ня, том. xx, стор. 737, пропонує дату 60-135гр. н.е. як період його життя.

Але ж Іван Папій, який зробив значний внесок у поширення історії, що її викладено вище, був німецьким теологом, який народився у 1549р. У 1601р. він оприлюднив текст рукопису невідомого грека. Цей рукопис був написаний не раніше, ніж у 870р., адже у ній згадані події, що мали місце у 869р. Собор у Ніцці відбувся 544 роками раніше та усі його учасники вже пять століть, як поховані. Собор у Ніцці не переслідував мету затвердити канон. У канонічнім тексті Писань нема нічого, що не стосувалося б них. А навіть якщо б це було й не так, то учасники голосування Собору не змогли б ухвалювати канон Нового Заповіту частіше, ніж міська рада встановлювала б свої закони. Суть Великої події полягає в тому, що:

"ЄГОВА ГОВОРИВ"

та що Біблія як єдине ціле доносить Його слова до нас; ...

Такого ж точно висновку можна дійти виходячи з того, що говорили афанасіанці під час Собору у Карфагені. Католицька Церква не може визначити те, якими будуть Писання. Це робить Святий Дух. Собори можуть лише обговорювати історичні події (див. також Біблію для кожного, Додаток 168 для історії).

Святий Дух (див. статтю Святий Дух (No. 117)) не був визначений як третій учасник Трійці до того, як відбувся Собор у Константинополі, та й навіть тоді, не кажучи вже про колишні часи, Святого Духа не було визнано третьою особою Бога, як, напевне, хотів Афанасій. Вітм, саме Дух і є тим, що визначає Писання. На превеликий жаль, коаліція афанасіанців, подібно до своїх попередників, модалистів і гностиків, спотворила Писання Павла. Петро включив послання Павла в категорію Писання, засуджуючи невігласів та тих, хто, на превеликий жаль, помиляється та невірно тлумачить вчення Павла, котрі, як він говорить, іноді складно зрозуміти. (2Петр. 3:16). Класичним прикладом цього може слугувати невірне використання терміну Різниця у Законі (ergon nomou) антиноміанцями; цей термін (поняття) використовувався у посланні Павла галатам й колосянам (див. статтю Різниця у Законі - or MMT (No. 96)).

Бог говорив через своїх служителів (рабів) та пророків, отже, його слова записані у Законі та Скрижалях, що звуться Біблія (див. Іс. 8:5,11,20; Марк. 12:26; Лук. 1:70; Івана 9:29; Дії 4:31). Правильне розуміння цієї обставини є істотним елементом віри. Протягом століть люди безуспішно намагалися спотворити біблейські тексти та зруйнувати їх гармонію. Такі люди заперечують влада Бога через Його Біблію та відмовляються зрозуміти, що Христос, котрий сам зазначав у Святім Пророцтві про свій прихід, прийшов з тим, щоб виконати волю Бога (Івана 4:34; 5:25-29,30, 31-44).