Загальне поширення Церков, що дотримуються Суботи [122]

(Видання 1.0 19990222-19990222)

Дана робота має дуже важливе значення і досліджує Церкви, що дотримуються Суботи, починаючи з їх існування в першому столітті на території Середнього Сходу, Європи та всієї Азії. Охоплюючи проміжок часу в два тисячоліття, цей вичерпний виклад оповідає не лише про Церкви , а й про затяте переслідування, яким система недільного поклоніння намагалась стерти їх з лиця землі.

Християнські Церкви Бога

PO Box 369, WODEN ACT 2606, AUSTRALIA

(Усі права захищені a 1998 Wade Cox)

Ця стаття без змін і пропусків може вільно копіюватись та розповсюджуватись. Ім’я та адреса видавця, а також знак збереження авторських прав повинні вказуватись. Розповсюджені та поширені копії є безкоштовними. Короткі цитати можуть включатися в критичні статті або рецензії без порушення авторського права.

Цю статтю можно знайти в Інтернеті за такою адресою: http://www.logon.org

Аналізуючи історію Церков, що дотримувалися Суботи, ми маємо змогу зробити деякі важливі висновки про них, а також дослідити систему дотримання, яка доводить, що біблійна модель, встановлена Христом, ніколи не зникала. Існує цілий ряд важливих прикладів, які засвідчують послідовну історію Церков, що дотримувалися Суботи в ранньохристиянському світі та в Європі, до та протягом Середніх Віків. Вони існували і протягом періоду Реформації. Церкви, що дотримуються Суботи, що позначаються також як Сабататі, існували на тій чи іншій стадії розвитку людства на більшій частині планети. Схоже також на те, що ці Церкви ще на самих ранніх стадіях свого існування суттєво дотримувалися Святих Днів.

Дотримання Суботи, всупереч Риму, швидко розповсюджувалось. Як видно зі свідчень Папура (200-250 р.р. н.е.) Суботи дотримувались в Єгипті:

Якщо тільки ви по-справжньому не дотримуватиметесь Суботи, ви не побачите Отця (The Oxyrhynchus Papyri, Pt. 1, p. 3, Logion 2, verso 4-11, London: Offices of the Egyptian Exploration Fund, 1898).

Оріген також писав про дотримання Суботи:

По важливості після свята безупинної пожертви (розп’яття) ми ставимо свято Суботи, і це задовольняє будь-кого, хто є праведним серед святих, які також дотримувалися Суботи. Тут суботизм залишається ознакою Божого народу (Послання святого Павла Євреям 4:9) (Homily on Numbers 23, para. 4, in Migne, Patrologia Grжca, Vol. 12, cols. 749, 750).

Подібне свідчення зустрічаємо і в Основному Законі святих апостолів (Ante-Nicene Fathers, Vol. 7, p. 413; c. 3rd century):

Ти повинен дотримуватися Суботи, в ім’я Того, хто зник зі Свого творива, але не припинив передбачати: це дотримання - відпочинок від турботи, а не для лінощів.

Дотримання Суботи, первинна позиція Церкви, розповсюдилось на захід Європи і з Палестини на схід в Індію (Мінгана Early Spread of Christianity, Vol. 10, p. 460) і потім (The Creed of Half Japan, p. 23) потрапило в Китай. Входження дотримання Суботи до Індії спричинило суперечки в Буддизмі в 220 р. н.е. Згідно з Ллойдом (The Creed of Half Japan, p. 23). Кушанська династія північної Індії скликала збори буддиських священників у Васалії для того, щоб внести єдність серед буддиських монахів в щотижневому дотриманні Суботи. Деякі з них були настільки вражені Старим Завітом, що почали дотримуватись Суботи.

Це практикувалось в основному в Східних Церквах; а також в деяких Церквах Заходу... В Міланській Церкві; ... здається, що Суботу поважали в той час... Не те, щоб Східні Церкви або інші, які дотримувались цього дня, схиляючись до Іудаїзму; але те, що вони разом прийшли в Суботній день, щоб вклонитися Ісусу Христу, Господові Суботи (Dr. Peter Heylyn History of the Sabbath, London 1636, Part 2, para. 5, pp. 73-74; original spelling retained).

Фактом є те, що на Сході традиції дотримання Суботи як Господнього дня та проведення священних зібрань сформувались раніше: в той час, як, з іншого боку, люди на заході боролись з Господнім днем, зневажаючи святкування Суботи (Apollinaris Sidonii Epistole, lib. 1,2; Migne, 57).

Схоже, що це твердження засвідчується тим фактом, що Марсель був штаб-квартирою західних пророків(Massilians), які прорвалися там і в кінці кінців були звинувачені в Пелагізмі (скоріше за все, помилково) (ERE, Sects, Vol. XI, p. 319).

Канон 26 Елвірського Собору (305 р.) говорить, що Церква в Іспанії дотримувалась Суботи. Щоб протидіяти дотриманню Суботи, Рим запровадив практику суботнього посту. Отець Сильвестр (314-335) першим наказав Церквам поститися в Суботу, а отець Інокентій (402-417) зробив це обов’язковим законом для Церков, які підкорялися йому.

Інокентій приписав: в Суботу ми повинні завжди поститися (Peter Heylyn History of the Sabbath, Part 2, Ch. 2, London, 1636, p. 44).

Відносно посту кожної Суботи: помилка має бути виправлена постом кожної Суботи.

Вони зневажають нашого бога-сонця. Не Зороастр, освячений засновник нашої божественної віри, встановлює Неділю тисячу років тому в честь сонця та витісняє Суботу Старого Завіту. Але все ще ці християни здійснюють божественну службу по Суботах (O'Leary The Syriac Church and Fathers, pp. 83-84, requoted Truth Triumphant p. 170).

Канон 29 - Християни не повинні дотримуватись єврейських звичаїв, відпочиваючи в Суботу, але повинні працювати, краще шануючи Господній день відпочинком, якщо це можливо, як християни. Якщо когось буде упіймано на дотриманні єврейських звичаїв, то вони підлягатимуть відлученню від Христа (Mansi, II, pp. 569-570, see also Hefele Councils, Vol. 2, b. 6).

Хоча переважна більшість Церков світу відзначає священні таїнства (які у католиків носять назву євхаристії або так званої Вечері Господа) в Суботу кожного тижня, християни Олександрії та Риму, посилаючись на деякі давні традицій, відмовляються це робити (Socrates, Ecclesiastical History, Bk 5, Ch. 22, p. 289).

Християнство п’ятого століття дотримувалося Суботи (Lyman Coleman Ancient Christianity Exemplified, Ch. 26, Sec. 2, p. 527). Безперечно, що в часи Джерома (420), найщиріші християни в неділю робили щоденну роботу (Dr. White, bishop of Ely, Treatise of the Sabbath Day, p. 219).

Августин Хіппо, який щиро дотримувався неділі, свідчив, що Суботи дотримувалась більша частина християнського світу (Nicene and Post-Nicene Fathers (NPNF), First Series, Vol. 1, pp. 353-354) та вважав негожим те, що серед двох сусідніх Церков в Африці одна дотримується сьомого дня Суботи, а інша постувала в цей день (Peter Heylyn, op. cit., p. 416).

Древні християни були дуже обережними в дотриманні Суботи, або сьомого дня... Очевидно, що всі східно-християнські церкви, а також більша частина світу, дотримувались Суботи як свята... атанасійці, навпаки, говорять, що вони здійснювали священні збори не через те, що “заразились” іудаїзмом, але вони вклонялися Ісусу, Господові Суботи, про що говорить також Епіфаній (Antiquities of the Christian Church, Vol. II, Bk. xx, Ch. 3, Sec 1, 66. 1137,1136)..

В другій половині четвертого століття єпископ Абисіанської Церкви, Мусем, відвідав Китай. Емброуз Мілану стверджує, що Мусем подорожував майже скрізь по території Сересу (Китай) (China) (Ambrose, De Moribus, Brachman-orium Opera Omnia, 1132, found in Migne, Patriologia Latina, Vol. 17, pp. 1131-1132). Мінгана свідчить, що абисіанський Мусем подорожував по Арабії, Персії, Індії та Китаю в 370 (див. також fn. 27 to Truth Triumphant, p. 308).

Суботні Церкви були засновані в Персії та Тигро-Євфатському басейні. Вони дотримувались Суботи і сплачували десятину своїм Церквам (Realencyclopedie fur Protestantishe und Kirche, art. Nestorianer; see also Yule The Book of Ser Marco Polo, Vol. 2, p. 409). Християни св. Тома в Індії ніколи не мали зв’язку з Римом.

Вони дотримувались Суботи так само, як ті Церкви, які розірвали зв’язок з Римом після Халкедонського Собору, а саме ними були Абісіанці, Якобіти, Мароніти, Вірмени та Курди, які виконували закони їжі та заперечували сповідь та чистилище (Schaff-Herzog The New Encyclopedia of Religious Knowledge, art. Nestorians and Nestorianer above). .

На сьомий день після очищення сердець наших ми приносимо жертви, і отримуємо відпущення гріхів. Цю релігію, таку досконалу та надзвичайну, важко якось назвати, але вона освітлює темряву своїми блискучими повчаннями (M. l'Abbe Hue Christianity in China, Vol. I, Ch. 2, pp. 48-49).

В 1625 році якобініанці згадуються як такі, що дотримувались Суботи в Індії (Pilgrimmes, Pt. 2, p. 1269).

Абисіанська Церква залишилась такою, що дотримується Суботи і в Ефіопії, де єзуїти намагалися примусити їх прийняти римський католицизм. Абисіанці заповідають в суді Лісабону, заперечуючи дотримання ними Суботи як наслідування євреїв, але говорять, що вони чинять так, слухаючи Христа та апостолів (Geddes Church History of Ethiopia, pp. 87-88). Єзуїти вплинули на царя Заденгела, запропонувавши підкоритись Папству в 1604 та заборонити суботнє поклоніння під загрозою суворого покарання (Geddes, ibid., p. 311 and also Gibbons Decline and Fall of the Roman Empire, Ch. 47).

Субота в Італії

Стверджується, що Амвросій Міланський дотримувався Суботи в Мілані та Неділі в Римі, чим поширював прислів’я знаходячись в Римі, роби, як робить Рим (Heylyn, op. cit., 1612). Гейлін називає Міланську Церкву четвертого століття центром дотримання Суботи на заході ( там же, част. 2, пара 5, с. 73-74). Тому не дивує те, що Сабататі мали там свою школу, як записано під Валенсією в час, коли Петро Вальдо приєднався до них. Суботи дотримувались в Італії століттями, і Фріальський Собор (791 р.) висловлювався проти такого дотримання селянами в каноні 13.

Ірен був унітарієм, так само як і Юстін Мартир та всі анти-Нікейські Захисники. Він стверджував, що Церква має одну незмінну віру, тобто що існує лише один Творець світу, Отець Божий (ANF, Vol. 1, Against Heresies, Bk. II, Ch. IX, p. 369). Він говорив, що церковна позиція була такою:

Досконалою праведністю не наділено жодну з інших існуючих церемоній. Проте, Христос не відмінив декалогу, він завжди залишався в силі: люди ніколи не відпускалися від цих заповідей (ANF, Bk. IV, Ch. XVI, p. 480).

Ігнат, єпископ Антіохський за часів Трої (Траяну) (98-117 р.р. н.е.), заперечує проти єврейських тенденцій на своїй території. Чіпке виживання та шанування єврейських інституцій, таких як Субота, чітко згадуються цим автором (Epistle to the Magnesians, see also Bacchiocchi, p. 213). Тоді тяжко зрозуміти, що радикальний відрив від дотримання Суботи вже відбувся (там же, с. 214). Очевидно, що Ігнат боровся з єврейськими впливами щодо Суботи, якої дотримувалися обидві сторони.

Юстін Мартир, сам унітарій, представляє концепцію недільного поклоніння (ANF, Vol. 1, First Apology, LXVII, pp. 185-186) і спроби задовольнити свого єврейського друга Труфо корекцією цієї практики (приклад шукайте ANF, Vol. 1, Dialogue with Trypho, Ch. XII, p. 200). Бакчіокчі (можливо, повноваження по переходу з Суботнього до Недільного поклоніння, From Sabbath to Sunday, Pontifical Gregorian University Press, Rome, 1977) має справу з неспроможністю Юстіна процитувати будь-який з попередніх прикладів у виправдання цієї практики. Його аргумент припускає, що за його часів недільне дотримання було чужим як для євреїв, так і для євреїв-християн (с. 156). Назаряни також не дотримувались неділі, як вважають епіфани (там же). Назаряни, існування яких в четвертому столітті засвідчується Джеромом, здається, були прямими нащадками Християнської общини Єрусалиму, яка мігрувала до Пелли (Бакчіокчі, там же).

Зміст Субот розумівся ранніми письменниками як духовний, тоді коли євреї прив’язувались його до фізичного, і це було джерелом суперечок. Заміна неділі суботою повинна була бути огидною.

Церква в Ліоні під Іреном мала місце в Квартодесіманському пасхальному диспуті (див. Балтера Lives of the Saints, pp. 196-197; and also Passover papers); і також роботи. Passover). Він розповсюдив раннє християнство майже по всій Галії і переніс смерть в формі гностицизму, яка і укорінилась там. Ліон за часів Потіна та Ірена був центром Церкви в Галії та центром навернення.

Відомості про переслідування в Ліоні та Відні були дані браттям в Смирні листом, який зберіг Еузебіс (Hist. Eccl., V, i-iv). Відень залежав від Ліона і, скоріш за все, управлявся дияконом (C. E., art. Gaul, Christian, Vol. VI, p. 395).

Проте, схоже на те, що вплив Церков Галії протягом періоду 100-300 років послаблявся великою концентрацією євреїв навколо Марселя та Генуї (див. Гілберта Atlas of Jewish History, Dorset Press, 1984, map 17). Ці єврейські спільноти очевидно контактували з такими ж спільнотами в Ефесі та Смирні. Рух вверх по Рону з Марселю до Ліону, метрополісу та центру комунікації цілої країни, без сумніву, був результатом участі євреїв у торгівлі. Потреби спільноти - ось що, скоріш за все, спонукало відсилку Потіна та Ірена до Ліону, від Полікарпа в Смирні. Таким чином в Ліоні з’явились Церкви, що дотримувались Суботи ще до їх переслідування Марком Аврелієм в 177. Ліон був центром Церков Галії, коли Іренес був єпископом. Церкви Галії написали до Риму над Квартодеською суперечкою (див. Еусебіс Hist. Eccl., V, xxiii) в підтримку азіатських єпископів, турбуючись про представлення Пасхи.

Григорій Торс (Historia Francorum, I, xxviii) стверджує, що в 250 році Рим послав сім єпископів, щоб знайти Церкви Галії. (see Lejay C. E., art. Gaul ibid.). Як свідчить Лейан, все це є джерелом сумнівів для серйозних істориків. Це більше схоже на свідчення про римську інтервенцію в справи нації. Незважаючи на мотив і факти, згідно з кіпрійським свідченням середини третього століття в Галії існував ряд Церков. Вони майже не зазнавали переслідування. Вважається, що Костянтин Хлор, батько Костянтина, не був приязним до християнства. Ймовірно, що через виставлення субординалістів в Ліоні, Костянтин не бажав бути атанайцем (квазі-тринітарієм, пізніше названих католиками) і фактично перед смертю був хрещений на Субординаліського Унітарія (або так званого еусебіна або аріана) (див. C.E., там же і також розділи про Костянтина). Арлейський Собор записує, що в той час існував ряд єпархій (314 р.), які розділились за Едиктом Терпимості (Мілану). Підписи єпископів, які збереглися до сьогодні, підтверджують наступні єпархії: віденську, марсельську, арлську, оранжську, вайзонську, аптську, нікську, ліщнську, атунську, кологську, трієрську, реймську, роузенську, бордокську, габальську та езейську. Треба також відзначити існування єпархій Тулузи, Нарбони, Клемонту, Боргесу та Парижу (див. C.E., там же, с. 396).

Сам Лерінз став школою містицизму та теології і далеко розповсюдив свої релігійні ідеї, використовуючи корисні роботи по догматиці, полеміці та гагіографії (C.E., op. cit.).

Таким чином, чернечі школи представили містицизм для простої релігії ранньої церкви в Галії. Слід сказати про значний опір чернечому містицизму, багато хто зі священицтва був одружений. Династія Мерінгів з допомогою меча остаточно впровадила римську систему. До 417 року, коли Отець Зосим зробив Патроклія єпископом Арлеса, своїм представником або уповноваженим в Галії, всі суперечки вирішувалися в Мілані Міланською Радою (див. C.E., p. 397). Тому легко побачити відносини Мілану до широкого поля Суботників або Валенсів. Церкви в Галії постійно сперечались відносно природи Бога. Вони продовжували залишатись Субординалістами.

Третя алокуція цієї ради застерігає проти дотримання Суботи, спираючись на Ладікійський декрет (Conciliengeshicte, 3, 512, sec, 362).

Дотримання Суботи було поширеним в Римі за часів Григорія І (590-604). Він висловлювався проти цього (Ep. 1, Nicene and Post-Nicene Fathers (NPNF), Second Series, Vol. XIII, p. 13).

Григорій, єпископ милістю Божою, звертається до своїх улюблених синів, римських громадян: до мене дійшло, що серед вас є особи порочного духу, які розповсюджують серед вас речі, що розбещують та суперечать Святій вірі тим, що вони забороняють щось робити в день святої Суботи. Я їх можу лише назвати тими, що поклоняються Антихристові (Epistles, b. 13:1).

Григорій висловлювався проти секти в Римі, тому що вона дотримувалась Суботи. Він стверджував, що коли прийде Антихрист, то він буде дотримуватись Суботи як святого дня (там же).

Суботні Церкви в Азії

антикатолицькою сектою, утвореною в 7 столітті (можливо раніше), яка пережила багато змін з імперської прихильності до безжалісного переслідування, проте залишалася впливовою до 12 століття і сьогодні має своїх послідовників в Східній Європі. Спочатку, впливаючи на східні кордони імперії і походячи з Вірменії, Месопотамії та Північної Сирії, вона розповсюдилась частково через пропаганду, частково через служителів по всій Малій Азії, а також по східній Європі, утвердившись на Балканському півострові. Їм приписують принаймні дуалістичну концепцію держави, якщо не походження світу, адоптницьку доктрину особи Христа, сильне та наполегливе заперечення поклоніння Марії, святим та їх образам, також заперечення символізму та особливу віру в хрещення в дорослому віці як єдиної дійсної форми. Підтвердження цих думок знаходимо в Святому Письмі як єдиному та досконалому авторитеті для виділення традиції та вчення Церкви (ERE, art. Paulicians,. Vol. 9, p. 695).

Таким чином, стає більш зрозумілим звернення Христа до Пергамської Церкви, яка повинна відповідати секті павліканців; там, в Одкровенні 2:16, він говорить, що він боротиметься проти [тих, які дотримуються невірного вчення серед них] з мечем уст своїх.

Скот записує, що друга депортація павліканців з Вірменії до Трайсії проходила під керівництвом Джона Тзиміскеса (970) (там же). В одинадцятому столітті латинські хрестоносці віднайшли секту в Сирії; леді Марія Монтегю знайшла їх по сусідству з Філіпоплісами, теж в одинадцятому столітті (Скот). В Європі вони перетворились на або об’єднались з Богомілами, і їх погляди та впливи пропагувалися протягом Середніх Віків різними антикатолицькими сектами, як то катарами, альбігойцями - щодо яких припускається наявність спорідненості з павліканцями, хоча її й важко простежити. Їх назва, так як і “маніхеєць”, стала в свою чергу загальною назвою всіх рухів, що ставали в опозицію до розвитку католицької ієрархії та доктрини (Скот, там же).

Скот зазначає, що неможливо встановити, чи поп-лікани, або публікани, які були засуджені і тавровані в Оксфорді в 1160, були прямими нащадками павліканців, чи вони просто прийняли їхнє ім’я як назву, що символізувала докір. Скот говорить, що найкращим розумінням павліканців буде те їх розуміння як секти, яка постійно думкою і життям дотримувалась антикатолицького та антиієрархічного спрямування, існуючи паралельно з православною доктриною та організацією, а особливо протягом історії церкви (cf. Krumbacher, p. 970, the Paulicians' setzten einer verweltlichen Reichsorthodoxie ein echt apostolisches Biblechristentum entgegen).

Ф.С. Конібеар (The Key of Truth, Oxford, 1898) стверджує, що вони в своїй христології були адоптиналістами; підтримували три таїнства каяття, хрещення, і тіла, і крові Христа (див. також с.124), не погоджувались з хрещенням немовлят, заперечували вічну непорочність діви Марії, відкидали вчення про чистилище, про заступництво святих, використання ікон, хрестів та ладану.

Отже, рух Церкви з Малої Азії до Європи мав місце протягом більш ніж декількох століть і , як видно з вищенаведеного, був спричинений силою проповідування та переселенням народів. Очорнення вчення цих груп ініціювалося православ’ям, які, по суті, і висвітлювали це питання в історії.

Дотримання Суботи в Східній Європі

Очевидно, що головні роботи Церкви, що дотримувалась Суботи, були невідомі Європі до роботи церков, ініційованої зі Смирни (названої епохою Смирни) і павліканцями в Малій Азії (названої пергамською епохою). Звичайно, очевидним є те, що робота в Галії проводилась з допомогою Церкви в Смирні, аж до смерті Ірена. Це розладило роботу та розкоординувало її, аж до переселення павліканців в Європу.

Питання 6 - Купання в Суботу дозволяється. Питання 10 - Робота повинна припинятися по неділях, але не по суботах (Гефеле, 4346-352, розділ 478).

Проти канонів вони спонукали болгарів поститися в Суботу (Photius, von Kard, Hergenrother, 1, 643).

Питання Суботи стало предметом гіркої суперечки між греками та латиняни. Ніель дає цьому коментар, згадуючи про розкол 1064 (A History of the Holy Eastern Church, Vol 1, p. 731).

Атінгани дев’ятого століття, за свідченням кардинала Хергентротера, мали тісний зв’язок з імператором Михайлом ІІ (821-829) і дотримувались Суботи (Kirchengeschicte, 1, 527). Атінгани були сектою у Фригії, які Тимофієм Константинопольським в його “Повідомленні Єресі” згадувалися як мельхіседеки (see ERE, art. Sects, Vol. XI, p. 319b). За цим джерелом Вітлі говорив:

Після поразки Хризочеіра, лідера павліканців в дев’ятому століття, і зруйнування Тефрайку, їх сили були підірвано та зруйновано. Вони існували розкиданими комунами у Вірменії, Малій Азії та особливо на Балканському півострові. В середині дев’ятого століття у Вірменії вони здійснили спробу відродитись під приводом Смбата, який згідно з Конибеєром може бути автором Ключа Правди (see ERE, art. Paulicians, Vol. IX, p. 697). Маючи головним своїм місцем знаходження місто Тондрак, вони одержали ймення тондракійців.

Іншим відгалудженням від спільного кореня була секта, відома як “атінганська”, як назвав їх Теофан (Chronographia, 413), а також як “селіканська”. Біограф патріарха Метода стверджує, що той навернув до православ’я якогось Селікса та його послідовників, що підтримували “маніхейські” настрої - настрої, які детально співпадають з настроями павліканців в Cod. Scor. (там же).

Павліканці завжди заперечували своїм опонентам щодо поклоніння хресту (Вірменія, Chazus); тому назви Чазитзарії, Чазінзаріани (Staurolatre) відносяться не до маленької секти у Вірменії, а до пануючої вірменської Церкви, яка схвалювалась павліканцями (Whitley ERE, art. Sects, p. 319).

Троїцький у своїй статті “Грецька православна церква” (ЕРЕ, Т. ІV, с. 427) зазначає, що Атінгани були пов’язані з іудаїзмом. Їх вважали подібними до павліканців, але не тотожними з ними. Троїцький вважав павліканців сектою з віруванням містичного характеру, що, як ми знаємо з робіт, що дійшли до нас, невірно. В цьому випадку здається трішки сумнівним те, що павліканці та атінгани, або інші секти Малої Азії, дотримувалися Суботи та обмежень в їжі, і перенесли цю практику до Європи.

Богоміли

Однією з перших сект в Європі, що походила прямо від павліканців, була богомільська (див. вище), яку ми знаходимо серед слов’ян і особливо серед болгар (Powicke ERE, Vol 1, p. 784).

Твердження Вебера, що Богоміли відкидали Старий Завіт, проте визнавали Псалтир та Книги пророків, спирається на твердження Етімоса (ПГ, Т. сххх) (див. також Повіка, op. cit.), який подає 52 заголовки віри, головні з яких перечислив і узагальнив Повік. Ними є наступні твердження:

Відкидання Мойсеєвих книг

Історія Христа була символом вищого знання

Вони навчають Сибілінської концепції Бога, за якою всі три імені Бога, Сина та Святого Духу відносяться до Отця. В кінці, тобто після виконання своєї місії, всі три духа прилетять назад до Отця ( Вчення про те, що все летить до Отця, не просто обмежене трійцею , як твердили б Етимяни, виходячи з концепції єдності ангелів).

Твориво Сатани поширилось на закон, який породив гріх. Бог ввійшов у світ, пославши Архангела Михаїла як слово, яке перетворилось на Ісуса Христа.

Стверджувалося, що Святий Дух мали лише обрані (якими вважалися богоміли)

Обрані не можуть померти

Храми Церкви були храмами демонів, але поклонятися в них дозволялось, проте за умови безкорисливості такого поклоніння

Вони заявляли, що Іоанн Хреститель був слугою єврейського Бога Сатанела.

Твердження про те, що секта не визнавала водного хрещення, натоміть вірячи лише у духовне хрещення (накладанням рук), скоріш за все, походить від втручання секти в чернечі ордени. Секта зеперечувала можливість перетворення. Вебер говорить, що секта осуджувала шлюб і забороняла їсти м’ясо. Як монашеський орден богоміли проіснували декілька століть. Оскільки їх писання згоріли, то на підставі того, що ми знаємо про них, вони нам видаються такими, що походять від Етімуса Зігабена (який помер після 1118) в Розділі ХХХVII Panoplia Dogmatike, в якій він спростовує двадцять чотири їхні єресі (за 52-им заголовком Повіка).

Вебер вважає, що богоміли могли походити від ехітів (можливо, через дуалістичний характер їхнього вчення). Їх також називали мессаліанами, від яких вони перейняли свій аскетизм. Невідома дата їх появи відокремлює їх від інших групЇх вперше згадували як Філопополісів (Європейських турків) в 1115 (зверніть увагу на продовжувану окупацію павліканців тут як вгорі). Їхнього керівника Базила, монаха та фізика, який призначив дванадцять апостолів, було знайдено та ув’язнено (1111) (внаслідок обману) Алексом І (1081-1118), який вимагав визнання "помилок". Деякі визнали , деякі померли у в’язниці (Вебер, там же). Басила було засуджено до смерті (1118) та поховано (1119 р., Повік). Константинопольський синод 1140 року наказ знищити його роботи, і у 1143 за прийняття його догматів було осуджено і усунуто двох кападокійських єпископа. Константинопольські синоди 1316 та 1325 років знову засудили секту. Богоміли проіснували аж до завоювання Балкан турками в ХVI-XV століттях (Вебер, там же). На думку Повіка (с. 785), їх сліди збереглися в пізніше сформованих спільнотах, що утворилися внаслідок їхнього поділу. Тобто ми бачимо, що павліканське вчення існувало не тільки в спільнотах, куди воно було перенесене, не тільки в слов’янських спільнотах, які їх оточували, а й в монашеських орденах, де воно було викривлене монахами, але все таки залишалось антикатолицьким. Наведене вчення богомілів вирізняється серед доктрин інших сект, і бере своє походження від павліканців.

Субординаліські або антитриунітарні секти були поширені по всій Європі. Вони були відомі під різними назвами.

Вальденси або валенси

Автором самої ранньої історії вальденсів є Лентоло. Фактично, ця історія була невідома аж до 1897 року, поки Комба не звернув увагу на її примірник в Бернський бібліотеці (W. F. Adeney, art. Waldenses, ERE, Vol 12, p. 669).

Таким чином виходить, що історія Мустана (L'Israel des Alpes, Paris, 1851 or Eng. tr. and reprint Israel of the Alps NY 1978) суперечить їй. Римські католики вважають вальденсів просто послідовниками Петра Вальдо з Ліону. Французькою його ім’я звучить як Валдес, латинською Валдесіус, Валденіус, Гуалденіус, італійською як Вальдо. Його було навернено у віру в 1173 році. Самі вальденси заперечують проти цього твердження, яке по суті намагається причислити їх до протестантів, і ведуть мову про своїх попередників в початках раннього християнства.

Найдавніше свідчення цього твердження знаходимо у записах домініканського монаха в Пасі в 1316 (Contra Valdense in Maxima Bibliotheca veterum Patrum, Lyons, 1677-1707, xxv, 262 ff.), який записав, що вони існували ще з часів праотців (duravit a tempore patrum). Наступне свідчення знаходимо в листі Барба Морела до Околемпада в 1530 (A. Scultetus Annalium Evangeli ... decades duo, Geneva, 1618, pp. 295,306). Роберт Оліветан редагував цей текст і опублікував в передмові до свого перекладу Біблії в 1535 році.

Тому протестанти почали шанували вальденсів як церкву, що зберегла віру Нового Завіту. Секта називала своє духовенство дядьками через біблійне застереження нікого не називати батьком, вчителем або керівником (Мат. 23-9:10). Назва “батько” була знаком мітраської системи і була забороненою для християн (див., наприклад, C. K. Barrett The New Testament Background: Selected Documents, rev. ed., SPCK, London, 1987, p. 133). Не існує жодних доказів, що секта існувала в долинах Альп не змінюючись. Враховуючи цей факт, з’явилась інша теорія, яка пояснює розвиток секти. Згідно з цією теорією, вона виникла в Римі за єпископату Сильвестра. Сильвестр після хрещення Костянтина (що , як ми знаємо, є невірно, бо Костянтин був хрещений унітарієм (неправильно названий есебуном або аріаном) Есебом з Нікодемії) підпорядкував Церкву імператору. Єпископ подався до Вадоської долини, в результаті знайшовши вальденсів. Проте можливо також і те, що готські аріани, які в готичній формі вже мали Біблію в 351 році, теж впливали на дану територію. Фактично, Церква походить з Ліону, коли нею відав Ірен та його послідовники (див. вище). Початки цього впливу знаходимо за часів Клавдія, єпископа туринського, восьме століття. Клавдій відродив вчення Августина про визначеність долі, але упустив той аспект вчення, який стосувався Вищої Церкви, згідно з яким Церква була призначена на роль посередника між Богом та людиною, суперечачи папським заявам в тому, що св. Петро отримав силу зобов’язувати і звільняти від обов’язку. Він поскидав хрести та ікони у своїх церквах, таким чином передбачаючи Реформацію (Аденей, там же).

Церкви Вадоса були включені до єпископства Клавдія. Відповідно Легер, Мустон та інші вальденси стверджують, що якщо їхнє походження не можна простежити з апостольських часів, то його потрібно приписати йому. Проте протягом століть після Клавдія немає жодних доказів як існування, так і важливості Церкви. Твердження Мустона (там же, Paris, p. xxxii, n. 2), що в 1096 році Урбан ІІ описував Вадос як охоплений єрессю (Аденей, .665 р.), є помилковим, тому що з того часу серед його Булл не знайдено жодних згадок про цих людей (Комба, с.154). Поширення цієї доктрини, проте, як свідчать факти, було ділом рук атанайців. Фактом є те, що унітарна Церква існувала протягом століть.

Ми знаємо , що вони відкидали месу та причастя, тому що імітація жертви була неприйнятною для них. Вони вважали, що Церква - це спільнота, а не будівля, тому всі церковні будівлі повинні бути зруйновані. Означення цих людей дають їх вороги. Стаття Католицької енциклопедії написана Н.А. Вебером (art. Petrobrusians, Vol. 11, p. 781), який також написав про вальденсів. Вважалось, що ідеї, знайдені в цих сферах, були в повітрі. Проте інше енциклопедія (статті про павліканців та вальденсів) зазначає, що тоді в Європі відбувався загальний ідейний прогрес, що надходив зі Сходу. Ми вже побачили, що джерелом його були павліканці, які переселялися до Трейсу. Без сумніву, ці церкви мали зв’язок з церквами , які були до них прихильними.

Вальденські Сабататі

Вальденсі або валенси, як стверджується, одержали свою назву інсабататів, тому що вони не доримувалися жодних днів відпочинку, крім Суботи. Вони одержали назву інсабататів, хоча не визнавали святих днів (тому що не дотримувались неділі) (Luther's Fore-Runners, pp. 7-8 (невірно процитована і див. також Manuel d' Inquisiteur)). Невірно, що вальденси отримали свою назву від Петра Вальдо, а скоріше навпаки. Католицькі історики намагаються писати так, щоб складалося враження, ніби вальденси були пізнішим вкрапленням, щоб все виглядало так, ніби католики мали апостольську владу над всіма іншими церквами, які є пізнішими відгалуженнями.

Неправда, що Вальдо дав своє ім’я жителям долини: вони називались вальденсами або валенсами ще до нього за іменем долини, в якій вони жили (Ancient Church of Piedmont, Oxford, 1821, p. 182).

Аллікс далі говорить:

Деякі протестанти з цього приводу потрапили в паску, яку поставили для них. ... Абсолютною помилкою буде вважати навіть те, що ці церкви були засновані Петром Вальдо .. це чиста підробка (там же, с. 192).

Вільям Джонс (History of the Christian Church, Vol. 2, p. 2) говорить, що його:

називали Вальдом, або Вальдо, бо він отримав свою релігію від мешканців долин.

Коли дослідити правдивість текстів та роботи захисників католицтва, таких як Н.А.Вебер, то ми побачимо, що не має жодних доказів, крім факту, що два барба (що означає Дядьки або Старші) вальденсів були названі валенсами вперше Раймондом Дайвентрі в його осудженні 1179 та Бернардом Фонткадом в другому осудженні 1180 року (Adversus Vallenses et Arianos). Аденей згадує про це в своїй роботі, але у Вебера ми нічого про це не знаходимо. Сьогодні стверджується, що назва валенсів походила від Вальдо. І це незважаючи на безсумнівність того, що назва походить від назви долини, а не від Вальдо. Тому, спираючись на твердження, зроблене Вебером, і , певно, Аденеєм, цей нелогічний висновок можна відкинути як припущення.

Здається, що реорганізація в Мілані, спричинена проникненням суботників з Азії та північного сходу дозволяє нам зібрати ці рухи разом. Отже, відкриття коледжу в Мілані зз міцної підтримки з боку Австрії пом’якшує ставлення до організації Вальдо. Блаір в своїй Історії Вальденсів (т.1, с. 220) говорить, що:

Серед документів ми маємо написані тими самими людьми, тлумачення Десяти Заповідей, датоване Бойером 1120 роком. Дотримання Суботи відпочинком від земної праці вітається.

“Ці древні християни беруть свій початок від четвертого століття, коли якийсь Лео під час великої революції релігій за Костянтина Великого воспротивився нововведенню Сильвестра, єпископа римського”.

Реформатори стверджують, що вальденська церква сформувалася в 120 році н.е., і від цього часу її вчення, одержане від апостолів передавалось від батька до сина. Латинська Біблія італійською була перекладена з грецької не пізніше 157 року н.е. Ми в боргу перед Безом, видатним соратником Кельвіна, за твердження, що Італійська Церква датується 120 роком н.е. (Allix Churches of Piedmont, 1690 edn, p. 177, and Wilkinson Our Authorized Bible Vindicated, p. 35, and Scrivener's Introduction, Vol. II, p. 43, cf. Dugger and Dodd A History of the True Religion, pp. 224-225).

Атто, єпископ Вірелії, жалівся на таких людей вісім років тому (перед 1026 р. н.е.),як і ті, хто жалівся до нього, і це є найвагомішою причиною вважати, що вони завжди існували в Італії (cf. Jones Church History, p. 218).

В Ломбардії, яка служила головним притулком для різних італійських єресей, раптово з’явилась відокремлена секта, відома, не можу сказати, чому, як пасадіни. ... Як і інші секти, які я вже згадував, вони не сприймали устрій та панування Церкви в Римі; але в той же час вони вирізнялись двома релігійними догматами.

По-перше, вони наслідували закон Мойсея у всьому, окрім принесення пожертв; в результаті вони .. Утримувались від споживання м’яса забороненого Мойсеєм, і святкували єврейську Суботу. Друга догма вирізняє цю секту, ставлячи її в опозицію до доктрини про триєдність божественної природи (Eccl. Hist., Cent 12, Part 2, Ch. 5, Sec. 14, p. 127).

Даггер і Додд продовжують:

Те, що катари зберігали традицію дотримання древньої Суботи, свідчили навіть їх римські противники. Доктор Аллікс папістського цитує католицького автора дванадцятого століття, який згадував три види єресі - катарів, пасигінів та амолдістів. Аллікс говорить про папістського письменника, що -

“Він , виражаючи їхню загальну думку, що згідно з писанням “Мойсеєвого закону потрібно дотримуватись і що ми повинні дотримуватись Суботи... та інших законів. Вони також стверджують , що Христос, син Божий, не є рівний Отцеві, і що Отець, Син і Святий Дух, ці троє... не є Богом і однією субстанцією; і в додаток до цих помилок, вони засуджують всіх докторів Церкви та всю римcьку Церкву взагалі... (Eccl. Hist. of the Ancient Churches of Piedmont, pp. 168-169, cf. Dugger and Dodd, pp. 227-228).

В 1180 Бернард Фонткад написав книгу Adversus Vallenses et Arianos (see Gay Hist. des Vaudois, p. 16, n. 1 and also Adeney, ibid. p. 667). Аденей говорить, що:

Здається, що такі дискурсії виникали з об'єднання петробрусійців та генріканців з Бідними Людьми Ліона в Провансі. Приблизно в той же час послідовники Вальдо в Ломбардії об'єдналися з арнаулдійцями. Таким чином вальденси Франції і Італії були об'єднані, і їх об'єднання скріплялося переслідуванням. Вирок про відлучення від церкви Веронського Собору очистив Ліон від послідовників Вальдо і відправив їх до Провансу, Дафіна і в долини П’ємонда, Ломбардії, і навіть до Німеччини. Вони стають такими численними, що в 1198, 1201 і 1203 роках Інокентій III посилає своїх кращий легатів, щоб їх придушити.

Їх швидко помітили в Іспанії, засудили Церковними Радами, вони зазнали переслідування трьох Королів (там же)..

Цей період стоїть над Інквізицією і хрестовим походом альбігойців, і поширюється на Іспанію з Франції (див. нижче). Ці люди були об'єднанням частин різних груп християн. Принаймні деякі з цих груп не тільки, здається, були охоронцями суботи за ранніх часів, але й переслідувалися за зберігання біблійних Святих Днів. Це випливає з указів, які видавалися відносно них, і лише ті, хто під тортурами визнавав свої “гріхи”, залишалися в живих. Тому визнання, які робилися в такій ситуації, є принаймні підозрілими. Однак, є прямий доказ існування деяких (наприклад Угорської) Церков. Важливо наголосити на тому, що вищезазначений хрестовий похід, про який йшла мова, відбувся в 1209, і був фактично хрестовим походом альбігойців, який тривав до 1244, демонструючи приклад безжалісного придушення. Власті підхльостували як можна більшу ненависть проти так званих єретиків і потім відправляли їх в руки Інквізиції (див. З. Рот Іспанська Інквізиція, с. 35-36 коментарів). Поширення вальденсів в той самий період показує, ми маємо справу з групою, поширеною на території, спільній з альбігойцями. Вальденси були біблійними буквалістами, субординалістами, помилково названими аріанами.

Щодо існування альбігойців мусимо сказати, що є досить проблематичним визначити його з північного і французького боку Альп. Південні і італійські долини займали вальденси. Зі згаданого вище розподілу найбільш ймовірним є те, що імена, які радять їм прийняти Католицькі інквізитори, в дійсності вже були їх власними. Проте, прийняті в Іспанії укази свідчать, що ми маємо справу з тією ж самою сектою. При послідовному розколі секта стала б Протестантсько- триунітарною. Згідно зі свідченнями інквізитора Пассау через 40 років після смерті Вальдо в Богемії існувало 42 так званих “осередків єресі” (Аденей.). Король Отакар розпочав переслідування, яке стало найбільш суворим за римського папи Бенедикта XII в 1335. Підняття гуситського руху призвело до злиття двох груп під назвою таборити. Згідно з Аденеєм найбільш відомим з них був дядько Фредерік Реїсер. Після 25 років життя серед богемських та австрійських вальденсів його було спалено в 1458 в Страсбурзі.

Таким чином, існувало принаймні чотири групи у приблизно восьми країнах, деякі з яких інтегрувались в Протестантизм. Серед них були субординалісти або унітарії, які існували в Австрії в тринадцятому сторіччі і в 1315 році нараховували там, згідно з інквізитором Кермзом, який піддав мученицькім смерті 130 чоловік з них, 36 місць розташувань. У Відні як одного з цих єретиків було спалено єпископа Неумейстера. Він нібито стверджував, що в герцогстві Австрії нараховувалось приблизно 80,000 вальденсів. У кінці чотирнадцятого сторіччя дані секти зазнавали жахливого переслідування в Стирії. З Австрії в Італію було відряджено місіонерів, які подорожували як рознощики (Аденей, там же). За життя Вальдо цей рух мав коледж в Mілані. Входячи з цього всього важко впевнено стверджувати, як це робить Аденей, що субординалісти в Австрії були вальденсами, з чого випливає, що євангелізм прийшов в Італію з Австрії. Більш схоже на те, щодо тієї самої групи, тобто до вальденсів, належав єпископ. Група також називалася сабататі і згодом інсабататі, що ймовірно утворилось від дерев'яного сапога або зношеного черевика. Більш ймовірно, що це спотворення їхнього ставлення до святого дня суботи, тобто відбулася гра слів. Ця назва згодом перетворилась в такі назви, як саботори і сандаліти. Вебер (C.Е.,art. Waldenses, Vol. XV, р. 528) не спромігся звернути увагу на лінгвістичні відмінності між словами і фактично змішав їх порядок для підтвердження власної думки. Він також стверджує, що секта походить від Вальдо, майже повністю ігноруючи доказ протилежного, згаданий Аденеєм. Можливо Аденей володів більш докладною інформацію, але системна помилка в роботі Вебера навіть спираючись на відомі історичні факти є досить відчутною.

Архиєпископ заборонив вальденсам проповідувати, і вони ніби звернулися до третього Лютеранського Собору, який відбувався за Олександра III, хоч їх перед цим вже було засуджено в 1179. Їх було викликано на дізнання. Треба зазначити, що в ті часи за середньовічною системою держави були власністю своїх монархів і знаходились під керівництвом Рима, і існування будь-якої віри, що не узгоджувалась з римською, було неможливим. Отже, викликані, вони повинні були з'явитися, навіть якщо вони не клялися у відданості Риму. Той, хто цього не робив, спалювався в будь-якому випадку.

Французька система церковного управління, незважаючи на Вальдо, була єпископальною, в той час як італійська система була пресвітеріанською, і складалася з управління Церквою з допомогою ради, яка складалась з головного пастора та обивателів. Щорічний синод складався зі старійшин та мирян в рівних частинах (Аденей, там же).

Найбільш вірогідним буде вважати, що вальденси під впливом переслідування стали протестантами. Досить сумнівно, що після того, як вони перестали бути субординалістами, вони вірили в правильність недільного поклоніння. Дійсно, їх більш пізні історики свідчать, що вони завжди так чинили. У п'ятнадцятому сторіччі долини зазнали інтенсивного переслідуванням з боку герцога Савоя, і в 1434 велика їх група була примушена до еміграції . У 1475 інквізитор Аквапенденте після відвідування лузерської долини примусив правителів придушити тамтешню релігію і слухатися Інквізицію. Внаслідок цього вибухнуло повстання, яке призвело до втручання Герцога Чарльза І в 1484. Перша серйозна атака збройних сил відбулася за Філіпа ІІ (Регента Савоя в 1490 і Герцога у 1496) в 1494, після чого Філіп був настільки безнадійно переможений, що змушених був укласти з ними мир на 40 років. Аденей зазначає, що не просто точно визначити теологічні погляди вальденсів протягом цього періоду.

Догмати вальденської віри відповідали духові Реформації. Ранній протестантизм мав частково негативне забарвлення в запереченні римського католицького вчення та положеннях, не підтверджених Новим Завітом, але він був наскільки позитивним, настільки проповідував повернення до простоти і духовності поклоніння, вірячи, що це було характерним для первинної Церкви (Аденей, с. 668).

Коли розгорілась Реформація, єдиними організованими групами на континенті були вальденси і пізніше гусити або богемські Брати, які протестантами і римськими католиками визначалися однаково - вальденси (Аденей, там же). Таким чином, застосування цих імен неточне, навіть стосовно такого пізнього періоду як Реформація. Ми не можемо встановити вчення ранніх часів з 100-відсотковою точністю. Однак, немає жодного сумніву в тому, що вони були субординаліськими унітаріями, визначені як аріани, а також в тому, що вони дотримувались Господньої Вечері. Ця практика звичайно була пов'язана з охоронцями святого дня суботи. Проте, слід зазначити, що саме протестанти називали евхаристію Господньою Вечерею. Якщо дотримуватися такого тлумачення, то виходить, що святий день суботи є первинним перед Єврейською Пасхою/ Господньою Вечерею. Тексти, про які ми говорили вище, ототожнюють їх з охоронцями суботи. Неможливо, щоб Аденей неправильно витлумачив значення назви “Господня Вечеря”.

2. Абсолютне осудження традиції відвідування вальденсами римо-католицької служби (сумнівно, що ця позиція була результатом страху переслідування (див. також Одкровення 2:20-22));

3. Прийняття поглядів реформаторів відносно передвизначенності, благочестивості праці, клятв, заперечення обов'язкової сповіді, недільного посту, дозвіл духовенству одружуватись, а також двох таїнств.

У 1686 році, тобто після Нантського Указу, Луї XIV послав листа своєму кузену, Вікторові Амадеусу ІІ, герцогові Савою, запитуючи, чи він переслідував вальденсів, так як він переслідував гугенотів, оскільки вони переховувались серед вальденсів. Коли почалось переслідування, втрутилися швейцарські протестанти Бальнсу, наполягаючи на вигнанні вальденсів зі Швейцарії. Швейцарським посланцям довелося дуже старанно переконувати вальденсів прийняти це вигнання. 9 квітня 1686 герцог підписав декрет, що дозволяв вигнання. Однак, незважаючи на це, деяких з тих, які прийняли вигнання, було схоплено і ув'язнено. Після такого порушення умов вальденси відкинули цю пропозицію. До кінця року почалася війна, яка знищила 9,000 чоловік, ще 12,000 було ув’язнено, з яких багато померло в п’ємондських темницях. Приблизно 200 чоловік лишилося в горах, які провадили таку стійку партизанську війну, що умудрилися звільнити всіх в’язнів, що залишились в живих, а також забезпечити їх безпечне повернення до Швейцарії. 3000 чоловік, що залишилися в живих, було звільнено в 1687. Для того, щоб потрапити до Женеви, вони здійснюють перехід Альп (подорож тривала близько дванадцять днів), за якого замерзло багато їхніх людей. Це було зроблено всупереч швейцарському протесту, внаслідок чого дітей до дванадцяти років було направлено на навчання у римо-католицькі заклади освіти, які були зосереджені в Бранденбургу, Прусії, Вуртембергу і Палатинату, аби запобігти всім їхнім спробам повернутися.

16 серпня 1689 вальденси відновили контроль над своєю батьківщиною з допомогою вторгнення зі Швейцарії за участі приблизно 1,000 чоловік. Після шести днів маршу вони під керівництвом Маркоса де Леррі перемогли приблизно 2,500 французьких загонів в Яйлонській долині. Французи втратили 600 чоловік, втрати ж вальденсів складали 15 чоловік убитих і 12 поранених, хоча 116 чоловік вони втратили в дорозі. Вальденси вели боротьбу з Ла Базиглії і продовжували цю “гірську” війну протягом весни 1690.

Хрестовий похід альбігойців

Катари, альбігойці та вальденси весь час переслідувалися, проте спочатку їх захищав Раймонд VI, тулузький підскарбій, мабуть через те, що він сам був альбігойцем. Раймонда було за це відлучено від церкви П’єром Кастелнао, легатом Іннокентія ІІІ в 1207. Так само як і підскарбій, що пізніше вбив Кастелнао, римський папа негайно скинув Раймонда і він, цим переляканий , вигнав альбігойців зі своїх володінь, здійснивши 18 червня 1209 року загальну епітимію перед Церквою св. Гіллса. Коли учасники хрестового походу, яких було зібрано на півночі Франції, захопили Лангедок, Раймонд допомагав їм у цьому, а також в облозі Безиру і Каркасоне в 1209. Повернувшись до Тулузи, він уникав своїх обов'язків і був усунений Радою Авіньона. Раймонд подався до Рима і там був прийнятий Іннокентієм III, але за його відсутності його маєтки захопив Саймон де Монфорт. У 1212 Раймондові належали лише Тулуза і Монтаубан. Його шурин Пітер, король Арагонії, прийшов йому на допомогу, але загинув у Муратській битві в 1213 році. У 1215 Саймон де Монтфорт здійснив осаду Тулузи і Нарбонни. Раймонд не чинив опору, прийнявши принизливі умови папського легата. Його було позбавлено маєтків і відправлено до Англії, проте він пізніше ще намагався прихилити до себе Іннокентія ІІІ під час Лютеранського Собору 1215 року. З вигнання в Арагоні Раймонд VI повторно зібрав загони і 7 листопада 1217 року ним була взята Тулуза, яку він пізніше мусив захищати від Саймона де Монфорта, якого було вбито 25 червня 1218 (C.E., Vol XII, art. Raymond VI , р. 670).

Раймонд VII спробував відбитися від нового хрестового походу, засвідчивши свою повагу зібранню в Боргесі 1226 року, але запобігти цьому не вдалось. Луї VIII ( поступившись Амару де Монтфорту правами на півдні) захопив Авіньйон і без опору взяв Лангедок, але в Монтренсії 8 листопада 1226 року при поверненні на північ помер. Бланш Кастилії не наполягав на війні проти Раймонда, який потім відібрав декілька помість Імберта де Боєра, сенешаль короля Франції. У 1228 Тулузу спіткала нова хвиля хрестоносців, які почали її грабувати. Скоро Раймонд втратив майже всі цитаделі і був змушений укласти мир з Бланшем Кастильським. Після Меакської наради Раймонд повернувся до Парижу і 12 квітня 1229 року здійснив загальну епітимію в Церкві Нотр-Дам. Він це зробив, щоб звільнити Тулузу і віддати свою дочку Джину за Альфонса Пойтерза, брата короля Луї IX. Він повернувся до Тулузи і, дотримуючись витянутих з нього обіцянок, дозволив перебування там Інквізиції (Brеhier C.E., Vol XII, Raymond VII, там же.). Таким чином, було насильно припинено захист альбігойців або вальденсів, які дотримувались суботи. Кожного бродячого рицаря і опортуніста в Європі заохочували осідати в Тулузі і на півдні Франції. Район був атакований з всіх сторін і коли союзники не витримали, їх самих було утиснено. Самою ж метою хрестового походу було надати можливість Інквізиції винищити Суботників на півдні Франції і в Іспанії.. З ефективним усуненням зі сцени єдиного сеньйора, що був прихильним до унітаріїв і до віри, що дотримувалась суботнього поклоніння, ця віра почала переслідуватись з тим, що змусити цих людей відступити від неї, зрадити їй. Ці люди не робили ніяких злочинів. Вони слухались свого повелителя і були доброчесними зі своїм Богом. Лише за це на них полювали і винищували. Рада Тулузи в 1229 році видала ряд канонів, направлених проти Сабататі.

Г. С. Леа змушений був виступити проти Інквізиції щодо переслідування вайдосів (History of the Inquisition of the Middle Ages, Vol. I, esp. p. 96). Тисячі з них було замучено до смерті Інквізицією або вбито в хрестових походах. Зокрема ним зазначається, що:

Під час руйнування міста Ботерре, солдати питали католицьких ватажків, як їм розпізнавати єретиків; Арнольд, Абат Сітекський, відповів: ' Убивайте всіх, Господь знає своїх’ (с. 96).

Отже, ми бачимо, що існувала більш-менш безперервна традиція субординалізму, яка була поширена по всій південній Європі аж до тринадцятої сторіччя. ЇЇ дотримувались секти, йменовані павліканцями, пертобуйцями, пасагінами, вальденсами, сабататі або інсабататі. Римський інквізитор Рейнер Сахо в 1230 році записав, що секта вайдосів є дуже давньою. Таким чином, вона існувала задовго до Вальдо.

Поширення єресі в цей час було майже неймовірним. Від Болгарії до Ебро, від Північної Франції до Тіберу, всюди ми її зустрічаємо. Нею кишіли цілі країни, наприклад Угорщина і південна Франція; нею рясніли й багато інших країн; ми бачимо її діяльність в Німеччині, в Італії, в Нідерландах і навіть в Англії (Gesch. Der Ketzer, 1,13,14).

Багато хто знає, яких помилок припускаються ті, кого називають пасагінами ... По-перше, вони навчають нас дотримуватись суботи. Крім того, що ще збільшує їх помилку, вони засуджують і відкидають всіх церковних отців, і Римську Церкву в цілому (D'Archery, Spicilegium І, f, 211-214; Muratory Antiq. Medіvi. 5, f, 152, Hahn 3, 209).

Сліди охоронців суботи знаходимо за часів Григорія І, Григорія VII, а також в дванадцятому сторіччі в Ломбардії (Strong's Cyclopedia, 680). Вони були поширеними на території від Італії до Європи.

Робінзон повідомляє про якихось вальденсів з Альп, яких називали Сабаті, Сабататі, Інсабататі, але частіш за все останньою назвою. 'Всі вважають, що їх так називали від єврейського слова Субота, тому що вони зберігали суботу як Господній день ' (General History of the Baptist Denomination, Vol. II, p. 413).

Альфонс, король Арагону, і т.д., звертається до всіх архиєпископів, єпископів, і всіх інших. ... Ми вам повеліваєм, що єретики, а саме вальденси та інсабататі, повинні бути приховані від лиця Божого і від всіх католиків і відігнані з нашого королівства (Marianе, Prеfatio in Lucam Tudenеm found in Macima Bibliotheca Veterum Patrum, Vol. 25, p. 90).

Після хрестових походів, незважаючи на Інквізицію, система все ще продовжувала існувати.

Луї XII, Король Франції (1498-1515), якому вороги вальденсів звели на них наклеп про вчинення ними огидних злочинів в його провінції Прованс, послав майстра по запитам та професора Сарбонни дослідити обстановку на місці. По поверненні вони повідомили, що вони відвідали всі парафії, але не змогли виявити жодних слідів тих злочинів, в яких звинувачувались “єретики”. Навпаки, вони зберігали святий день суботи, дотримувались порядку хрещення згідно з вченням первинної церкви, навчали своїх дітей християнської віри і Божих заповідей. Король, що заслухавши їх звіт , готових був присягнутися, що вони були кращими людьми, ніж він сам або його люди (History of the Christian Church, Vol. II, pp. 71-72, third edition, London, 1818).

Чисельність і території поширення сект катарів і альбігойців

Групи, що у часі існували разом з вальденсами, особливо в південній Франції та Іспанії, називались, як ми вже знаємо, катарами і альбігойцями. Назва “катари” походить від грецького katharo і означає “чистий”. Отже, вони були пуританами. Проте, ми бачимо, що в той самий час і на тій самій території жили вальденси, що мали такі ж самі вчення. Таким чином, ми маємо справу з гілками однієї віри. Термін “катари” древній. Він датується третім століттям, ним ще також називали маніхейців. Вебер говорить:

Катарами в загальному позначалися дуалістичні секти більш пізнього Середньовіччя. В моді були й інші численні назви. Ми не будемо торкатись таких спотворених форм як “каззари”, “газзари” в Італії, і “кетзери” в Німеччині, проте поговоримо про наступні імена: “ піфли” “піфлес” в північній Франції і Фландрії; “аріани”, “маніхейці” і “патарени”, отримані внаслідок реальної або надуманої доктринальної подібності; “тексорати” (Ткачі), назва яких походила від виду торгівлі, якою займалася більшість членів секти. Іноді їх помилково називали “вальденсами” за їх подібність. За іменами демагога Арнольда Бреського і єретичного єпископа Роберта де Спероне їх називали “арнольдистами” та “спероністами”. За своє географічне розташування вони заслужили назву “катарів діскензано” , або “албанців” з Дилкензано між Брескією та Вероною, або від Ельби в П’ємонді, Албано або від провінції Албанія; “байоленси” або “багноленси” (з Богноло в Італії); “конкорезенси” (можливо від Конкореззо в Ломбардії); “ тулузани” (з Тулузи); і особливо альбігенси від Альби. Позначення “павлікани”, де “публікани” , “поплікани” є можливими спотвореннями; назви “булгари”, “ бугрі”, “богрес” вказують на їх вірогідне східне походження (N. A. Weber C. E., art. Cathari, Vol. III, p. 435).

Причиною того, що катарів називали павліанами (або павліканами), було те, що перші в цілому прихильно ставились до вчення останніх. Твердження, що послання були спорідненими є лише припущенням.

Як вказують їхні вчення, секти були біблійними буквалістами. Причину, чому їх називали казарами і сабататі, прослідкувати не важко . Хозари або казари навернулися до іудаїзму в 740 році. Вони зайняли область від Криму в східному напрямку через Каспій до рік Арал і Оки. Вони поширились від півночі Волги до півдня Болгарії, запанувавши в північних областях Болгарії як на схід, так і на захід. Вони управляли північним заходом України. Вони зберігали суботу і Святі Дні і обмежували себе в їжі так, як це робили павліканці. Хозари надали військову допомогу мадярам при вторгненні останніх в Угорщину. У становленні хазарської імперії мадяри виступають в ролі їх союзних племен. Існування хазарського єврейського королівства продовжувалося приблизно 700-1016. Єврейські утікачі стікались до хозарів з Греції в 723. Карти їх поширення і впливу знаходимо в Атласі Єврейської історії Гілберта Мартіна (3rd edition, Dorset Press, 1984, pages 25-26). Ці хозари до себе в королівство запрошували раввинів і підтримували зв’язок з іспанськими євреями. Їх ототожнювали з костелами (The Thirteenth Tribe, Popular Library, New York, 1976) як потомків ашкенсів, потомків Гомера (Буття 10:3). Ашкеназами позначалися люди Ашкеназу. Намагання Зві Анкорі спростувати це в своїх “Хворобах ашкенайських євреїв” є непереконливим.

Ашкеназьким центром було Бліде Поселення, яке простягалося від Криму на північний захід до Балтики (див. Atlas of Jewish History, p. 43). Ця територія належала до більш або менш переорієнтації Хозарії. Це почалося від російської атаки, що сталася 970 року. У 1016 об'єднана російсько-бузантійська експедиція остаточно зруйнувала Хазарське королівство. Все це зрештою ослабило область, перемістило хазарських євреїв і відкрило шлях для монгольського вторгнення 1215 року. Це змусило хозарів перекочувати ще далі на захід. В 1016 єврейські рухи існували й поза Кримом ( на південь до Константинополя, Трапезунду і Александрії і на північний захід до Харкова і Чернігова) і в 1350 (до Києва) і 1445 (до Литви). Переслідування в Угорщині між 1349 і 1360 роками змусило євреїв перекочувати на північ до Тарнаполя (див. Atlas of Jewish History, pp. 45-46). Таким чином, немає нічого дивного в тому, що деякі навернулися до християнства, яке мало вчення, споріднене з іудаїзмом і також приблизно в той самий час переслідувалося. Деякі перейшли в православне російське християнство. Більшість ашкеназьких євреїв, які ще залишилися, були поглинені юдаїзмом. Хоч Ашкеназі й дожили до наших часів, вони є фізіологічно відмінними від Сефардиських євреїв Іспанії, Англії і Сходу. В Європі, особливо в Іспанії і Португалії, євреїв досить відчутно переслідували; це переслідування перекликається з переслідуванням пуритан під їх різними назвами.

Боснійські Катари

До кінця дев'ятнадцятого сторіччя історія цих сект залишилася більш або менш цілісною, що дозволило лікареві Семюелю Кону, головному раввинові Будапешту, Угорщина, написати про них. Ця робота отримала назву DIE SABBATHARIER IN SIEBENBURGEN Ihre Geshichte, Literatur, und Dogmatik, Budapest, Verlag von Singer & Wolfer, 1894; Leipzig, Verlag von Franz Wagner. Іншою роботою по історії цих релігійних рухів є історія, складена перекладачем Джеральдом о Марксом і називається Beliefs and Practices of the Church of God in Transylvania during the period 1588-1623. Серед християнських груп Трансільванії того періоду були такі, що, як свідчить Кон:

відновлювали первинне і істинне християнство, в якому вони відводили належне місце єврейським релігійним традиціям, як тому вчив Старий Завіт і як приписувало первинне християнство, що пізніше було відкинуто (Кон, с. 8).

Маркс стверджує, що за Коном, вони були подібні до ебонітів та інших іудеїв-християн декількох перших століть після Христа. На час, коли в 1588 році Андреас Йоссі став їх керівником, охоронці суботи сформували вільно пов’язану структуру своєї Церкви. Двома основними концентраціями були міста Сзекелі-Кересзтур (сьогодні Румунське місто Крістуру-Секуерс) і Короспатак (сьогодні Бодок). Основні поселення сабататі кінця шістнадцятого сторіччя знаходились в угорських володіннях Нагі Солимосса, Кіса Чолимоса, Уй-Сзекеля, Сзент-Деметера, Ерниа, Ікланда, Бозода, Бозода-Уйфалу і в місцевих володіннях Андреса Йоссі. Скоро після смерті Йосси в 1599 єпископство встановлює, що

9. Христос був найвеличнішим з пророків, найсвятішим зі всіх людей, “розіп’ятий Господь”, “верховний Глава і Король справжніх віруючих, ніжно любимий і святий Син Бога” (Маркс, там же.) На 62-67 сторінках своєї роботи Old Sabbath Songbook Кон стверджує:

Гімнал був написаний Йоссі, Еноком Алвінці, Джонасом Бокені, Томасом Панкотаї і Саймоном Печі угорською ... Він складався з 102 гімнів: 44 про Суботу, 5 про Новомісяччя, 11 про Пасху і Прісний хліб, 6 про тижневі пости, 6 про Шатри, 3 про Новий Рік, 1 про Спокутування, 26 для щоденного вжитку.

До цього сторіччя ці люди існували на території Центральної частини Карпат та Румунії, і саме там їх застала комуністична влада; недавно вони знову там з’явились двома непов'язаними групами охоронців суботи, одна з яких зберігає всі інші аспекти, зберігаючи традицію попереднього сторіччя. Таким чином, Європейська Церква, яку можна назвати Тиатіранською епохою, все ще живе, як їй обіцяв Христос в Одкровенні 2:25-26.

Суботня Англія

Хвала Богові, що ' частини Англії були недосяжними для католиків, бо були дійсно переможені Христом '. Це було написано приблизно після двох сотень років після народження Христа (Едвардс Christian England (“Християнська Англія”), Vol. І, р. 20).

В 314 році на Арлейському Соборі були присутні п'ять Британських християн, включаючи трьох єпископів: Еборія, єпископа Йоркського, Реститута, єпископа Лондонського, Аделфія, єпископа Лінкольна (але це не точно, оскільки писар записав Colonia Londoninensium, а не Colonia Lindensium), священика і диякона (Едвардс, там же).

В 410 році під натиском варварів відбувається падіння Риму. Вандали, які прийшли, щоб окопувати Рим, фактично були унітарними інокоборцями, християнами, які дотримувались суботи, так званими аріанами. Вандалізмом назвали те, що вандали руйнували зображення ідолів на католицьких могилах, за що пізніші історики почали відгукуватись про них не дуже добре. Було записано, що їх окупація Риму була зразковою. Пелаг переїхав жити до Африки, де необережно знаходився поблизу свого ворога Августина. Пізніше це призвело до відлучення його від церкви і смерті в Палестині. Його вибір місця проживання вказує на те, що Пелаг не погоджувався з вченням своїх північних предків, або, можливо, не любив холоду. Сучасний хроніст Проспер зазначає, що пелеганська єресь поширювалась там з допомогою Агрікола, сина єпископа. Єпископ Герман був викликаний з Ауксерре в Галлію в 429, куди супроводжувався сусіднім єпископом Люпусом Троєсом. Тут треба нагадати, що Люпус Троєс був лерінзьким монахом. Лерінз на той час був центром, з якого Гаул був переведений до Римської системи. Таким чином, ми маємо справу з атанайськими містиками, що використовували могутність Риму для подолання британської системи, яка звинувачувалась в пелагіанізмі. Вони робили це не тільки в церквах, але й на перехрестях доріг, на полях і стежках (Едвардс, там же, с. 23). Використовувалось проповідування на перехресних дорогах, тому що вони вважалися католиками і європейцями центрами богині Хекат, з чого і походить особливе значення хреста. Саме через це субординалісти або унітарії були іконоборцями, що особливо відносилось до хрестів. Єпископи спорядили військову експедицію проти піктів і саксонів на півночі. Герман перед своєю ординацією був дуксом або військовим командуючим. Церква і єпископи Галлії за римської системи набрали такої нової незвичайної риси як могутність.

Англія була ослаблена міжусобицями всередині Британії. В 383 році, народжений в Іспанії християнин, генерал Магнус Максимус, одружився на британській дівчині Гелені, перемістив свої загони на материк і оголосив себе імператором. Від того часу захист став неадекватним. В 407 інший Костянтин повів свої загони на материк, і ця історія ще раз повторилась. Пізніше цієї дати ми не знаходимо в Британії жодної римської монети. Потім Рим був відрізаний в результаті великих варварських вторгнень в Галлію та Італію в 410. За цим послідували запрошення саксонців британцями до себе. Римо-британська Церква була лише дуже малою частиною християнської Англії і обмежувалась римонізованим і урбанізованим півднем і південним сходом від Вошу до Екстеру, а також районом в області від Йорку на північний захід до Карлісла і камбарського побережжя або західного кінця військової зони (Едвардс, с. 25). З іншого боку центром християнської віри була Кельтьська Церква (Едвардс, с. 27). Кельти вірили в святість Біблії, приймаючи її буквально і всім серцем; навіть обмеження щодо їжі Вітхого Завіту приймалось ними як закон Божий. Кельти мали племінну організацію, яка базувалась на стійкій расовій спорідненості.

Тим, що їх об'єднувало, не були ні армія, ні адміністрація урбаністичних центрів, як в Римській цивілізації, але цим єднаючим елементом була сильна культура, що базувалась на їх спільній вірі (Едвардс, с. 27).

До навернення Августином Катербуром в Англії встановити католицизм практично не вдавалось. Етелберт, король Кенту, був навернений до католицизму під час Пасхи 597 (згідно з Балтером Lives of the Saints ("Життя Святих") ed. Walsh, concise edn., p. 158) і багато (приблизно 10,000) людей було хрещено на різдвяное свято середини зими 597. До того часу переважна частина християн Англії, якщо взагалі не всі, була субординалістами-унітаріями, які дотримувались суботи, законів їжі і святих днів. Аж до Вітбійського Синоду 663 року в Абатстві Хільди, де їх було арештовано, Рим не мав над ними влади. Колумба Іони дотримувався суботи і передбачив власну смерть в суботу, 9 червня 597 року (Butler Lives of the Saints, Vol. 1, art. St. Columba, p. 762). В примітках Балтер говорить, що день Господній почали називати Святим днем Суботи на тисячу років пізніше (Adamnan Life of Columba, Dublin, 1857, p. 230. Також W. T. Skene, робота Adamnan's Life of St. Columba, 1874, p. 96).

Католицький історик Беллешеїм (History of the Catholic Church in Scotland, Vol. 1, p 86) коментує дотримання суботи в Шотландії:

Джеймс С. Моффат (The Church in Scotland, р. 140) говорить, що:

Флік (The Rise of the Medieval Church, p. 237) говорить, що:

Стверджується, що у Шотландії до десятого і одинадцятого сторіччя

вони працювали по неділях, але додержувались суботи .. Маргарита це відмінила (Andrew Lang A History of Scotland from the Roman Occupation, Vol. I, p. 96; див. також Celtic Scotland, Vol. 2, p. 350).

За Турготом шотландці були охоронцями суботи аж до часів королеви Маргарити (Life of Saint Margaret, p. 49)

Існувала інша їх традиція нехтування повагою до Господнього дня, присвячуючи себе будь-якому виду мирської справи в цей день, так само, як вони чинили в інші дні. Це суперечило закону, і вона (Королева Маргарита) довела їм це як доводами, так і владою. 'Дозвольте нам шанувати Господній день '- сказав вона - ' через воскресіння Господа нашого, яке сталося в той день, і дозвольте нам більше не працювати в цей день, як раби; пам’ятаючи, що в цей день ми позбудемось рабства диявола. Благословенний папа римський Григорій підтверджує це '.

Скен також коментує (Celtic Scotland, Vol. 2, р. 349) дії Королеви Маргарити проти охоронців суботи в Шотландії:

Льюіс (Seventh Day Baptists in Europe and America, Vol. 1, р. 29) говорить:

За панування Єлизавети багато свідомих і незалежних мислителів (як це сталося перед цим з деякими протестантам в Богемії) дійшли висновку, що четверта заповідь вимагає дотримання не першого, а саме ' сьомого' дня тижня (Chambers Cyclopedia, article Sabbath, Vol. 8, 1837, p. 498; цитату подано не дослівно).

В 1616 Джеймс І звільняє главу суду Кока, поклавши кінець спробі обмежити владу короля судом. В цей час відбувся цілий ряд переслідувань протестантів. Після виходу Book of Sports ("Книги спорту”) в 1618, серед англійських богословів спалахнула сильна дискусія відносно того, чи діяв святий день суботи четвертої заповіді і на якій підставі перший день тижня був проголошений святим (Haydn's Dictionary of Dates, art. Sabbatarians, p. 602). В 1618 вчительку пані Траське було ув'язнено, і протягом п'ятнадцяти або шістнадцяти років її утримували в Мейден Лейн, в'язниці для тих, хто мав розхожі з англійською Церквою релігійні погляди. Вона відмовилася навчати по суботах, збираючись проводити навчання лише п’ять днів на тиждень (Pagitt's Heresiography, p. 196).

В 1639 шотландські навернені, безкомпромісні протестанти, повстали проти Чарльза І, який намагався нав’язати їм новий молитовник (McEvedy World History Factfinder, Century, London, 1984, p. 88).

Ми не знаходимо в Священному писанні чогось відносно того, чого ми маємо дотримуватись - суботи чи неділі, тож встановлення святого дня знаходиться у віданні церкви (R. Cox Sabbath Laws, p. 333).

Буде безсумнівно набагато надійніше дотримуватись сьомого дня, керуючись заповіддю Божою, ніж слідувати за простим людським припущенням, прийнявши поклоніння першому дню (Sab. Lit. 2, 46-54).

В 1648 Вестфальським договором було припинено Тридцятирічну війну. Після війни військові дії ще продовжувались між Францією та Іспанією. Паризький бунт поклав початок тривалому періоду громадянському хаосу, відомого як Фронда. Також в 1648 Джордж Фокс заснував “Суспільство Друзів” (з 1650 вони називались Квакерами).

Приблизно в цей час було хрещено Пітера Чамберлена, лікаря короля Джеймса і королеви Анни, короля Чарльза І та королеви Катерини (згідно з його свідченнями: Telegraph Print, Napier, p. 25).

Протягом цього періоду релігійна толерантність до охоронців суботи була набагато більшою, однак з поновленням королівського престолу, яке сталося за Чарльза ІІ в 1660, хоча охоронцям суботи й було обіцяно амністію (Макеведі, там же), вони знов опинились в немилості. Томас Бампфілд, спікер одного з парламентів Кромвеля, продовжував дотримуватись сьомого дня, за що був ув'язнений в тюрмі Ілчестер (Каламі 2, 260). Згідно з листами Стеннета 1668 і 1670 років, існувало приблизно дев'ять або десять церков, які зберігали Суботу, не рахуючи багатьох учнів, розкиданих по країні (R. Cox Sabbath Laws, ibid., Vol. I, p. 268).

Взагалі кажучи, починаючи з цього періоду охоронці суботи майже примусово починають масово мігрувати до Америки. Згідно з Дж. Бейлі, Стівеном Мамфордом, перший охоронець суботи прибув з Лондона до Америки в 1664 (J. Bailey History of the Seventh Day Baptist General Conference, pp. 237-238). У 1671 баптисти сьомого дня відділились від баптиської з тим, щоб продовжувати зберігати суботу (див. Bailey History, pp. 9-10).

Північна Європа

Церковний закон суворо забороняє зберігати або приймати свята, окрім тих, які визнали римський папа, архієпископ, або єпископи (R. Keyser The History of the Norwegian Church under Catholicism, Vol II, Oslo, 1858, p. 488).

Ми інформовані, що деякі люди в різних районах королівства прийняли і дотримуються суботи.

Святим церковним каноном суворо забороняється додержуватись будь-яких інших днів, крім встановлених святим римським папою, архієпископом або єпископами. Ні в якому разі не можна дозволити існування сабататі аж до їх визнання канонами церкви. Отже, ми радимо всім друзям Бога по всій Норвегії, які бажають бути слухняними перед святою церквою, не приєднуватись до суботнього поклоніння, що йде від лукавого; під страхом суворого церковного покарання ми забороняємо вважати суботу святою (Dip. Norveg., 7, 397).

В 1436 році Конференція Церкви в Осло постановила:

Під загрозою покарання забороняється вважати суботу святою, утримуючись в цей день від праці (History of the Norwegian Church etc., p. 401).

Попередження було повторено в 1544 році:

Деякі з Вас, всупереч попередженню, зберігають суботу. Ви повинні бути суворо покарані. Хто буде помічений на дотриманні суботи, повинен сплатити штраф розміром в десять марок (History of King Christian the Third, Niels Krag and S Stephanius).

Суботництво і правильне розуміння сьомого дня також були присутніми в Норвегії за періоду Реформації, що засвідчують, наприклад, Documents and Studies Concerning the History of the Lutheran Catechism in the Nordish Churches, Christiania, 1893; and also Theological Periodicals for the Evangelical Lutheran Church in Norway, Vol. 1, Oslo, p. 184. Дотримання суботи також поширилось у Швеції, де воно зазнавало не меншого переслідування.

Упереджене ставлення до тих, які зберігали суботу, продовжувалось безперервно ще протягом тривалого часу: вилучались навіть незначні речі, які могли сприяти в поширенні суботницької практики (Bishop Anjou, Svenska Kirkans Historis, (after) Motet i Upsala).

До нас дійшли чутки про те, що фінляндський народ припустився великої помилки і дотримується сьомого дня, званого суботою (State Library at Helsingfors, Reichsregister, Vom. J., 1554, Teil B.B. leaf 1120, pp. 175-180a).

Тепер ми будемо намагатися показати, що освячення суботи основується на первинному законі, даному Богом при створенні світу, і тому його дотримання є обов'язковим для всіх людей всіх поколінь (Evangelisten (The Evangelist), Stockholm, May 30 to August 15, 1863: organ of the Swedish Baptist Church).

Проте, на півночі дотримання суботи трансформувалось в форму триунітарного протестантизму, суборлиналізм був там повністю втрачений. Протестанти почали просто приймати святий день, не дбаючи про чистоту біблійних понять. Пастор М. А. Соммер почав додержання сьомого дня і написав статтю про істинний святий день в своїй церковній праці Indovet Kristendom, No. 5, 1875. В листі до Старшого адвентиста Джона Г. Маттесона він писав:

Тут, в Данії, серед баптистів відбуваються великі хвилювання відносно заповіді про святий день. Однак, я , можливо, єдиний проповідник в Данії, хто так близько стоїть до адвентистів і хто вже багато років розповідає про друге пришестя Христа (Advent Tidente, May 1875).

Проте, залишки первинної Церкви все ще існували на південному сході. Лютер також відмічає (Lectures on Genesis, 1523-27) існування суботників в той час в Австрії. Скоріш за все, ними були залишки вальденських сабататі. Тобто він фактично захистив охоронців суботи.

Бог благословив святий день і пожертвував його для Себе. Бог бажав, щоб сьомого дня весь світ молився (Commentary on Genesis, Vol. 1, see pp. 133-140).

В Німеччині і Голландії суботництво інтенсивно пригнічувалось, багато кого було закатовано. В 1529 було страчено Барбару Тіерську. Інша мучениця Христина Толінген відкинула достовірність католицьких святих днів і дотримувалась сьомого дня суботи (Martyrology of the Churches of Christ, commonly called Baptists, during the era of the Reformation, from the Dutch of T. J. Van Bracht, London, 1850, 1, pp. 113-114).

В Німеччині не вдалося викорінити додержання суботи, її визнавали святим днем такі люди як Тенхард Нуремберг (Bengel's Leben und Werken, Burk, p. 579). Він навіть стверджував, що святкування неділі походить від Антихриста (K. I. Austug aus Tennhardt's "Schriften", 1712, p. 49).

оскільки принци Ліхтенштейну підтримували додержання істинного святого дня (J. N. Andrews History of the Sabbath, p. 649).

Суботники навчають, що ми повинні дотримуватись святого дня, тобто суботи, приписаного нам Богом. Вони говорять, що неділя - це винахід римського папи (Wolfgang Capito Refutation of Sabbath, 1599).

Було викликано обвинувачених [охоронців суботи]; вони відкрито підтвердили нову віру, і продовжували її захищати. Найбільш видатних з них - держсекретаря Курізіна, Івана Максимова, Касьяна, архимандрита Новгородського монастиря - було засуджено до смерті і публічно спалено в клітках 19 грудня 1503 року в Москві (H. Sternberg Geschichte der Juden [in Polen], Leipsig, 1873, pp. 117-122).

Але більшість перемістилась до Криму і на Кавказ, де вони залишаються вірними своєму вченню, незважаючи на переслідування, що продовжується аж до цього часу. Народ кличе їх суботниками (Sternberg Geschicte der Juden in Polen, p. 124).

Еразм свідчить, що навіть близько 1500 року ці богемці не тільки скрупульозно зберігали сьомий день, але також називалися сабатаріями (from R. Cox The Literature of the Sabbath Question, Vol. II, pp. 201-202; requoted in Truth Triumphant, p. 264).

В Еразма я особисто знаходжу підтвердження того, що за ранньої Реформації, а саме тоді він писав, суботники Богемії не тільки дотримувались сьомого дня, але й були .. скрупульозним в тому, щоб не працювати в цей день (Dr. R. Cox Literature of the Sabbath Question, Vol. II, pp. 201-202)

У 1310, дві сотні років перед тезами Лютера, богемські брати становили четверту частину населення Богемії, вони підтримували зв’язок з вальденсами, яких в Австрії нараховувалась значна кількість, а також в Ломбардії, Богемії, північній Німеччині, Турінгі, Бранденбурзі і в Моравії. Еразм підкреслив суворість богемських вальденсів в дотриманні суботи (Armitage A History of the Baptists, p. 318; and also R. Cox, ibid.).

Я вже багато років відпочиваю по суботах, і читаю євангеліє по неділях (Budingache Sammlung, Leipzig, 1742, Sec. 8, p. 224).

Під його керівництвом моравці перебрались з Європи до Америки в 1741, де вони побраталися з церквою в Бетлегемі, США, щоб разом проповідувати відпочинок сьомого дня (там же, с. 5,1421,1422). Проте їх вчення стосовно Бога-Отця є не зовсім чітким. Руп зазначає, що до приходу Зінзендорфа та моравців в Бетлегем, в штаті Пенсільванія вже існувала невелика група німецьких охоронців суботи (Rupp, History of Religious Denominations in the United States, pp. 109-123). Період історії богемців і моравців від 1635 до 1867 описав Адольф Дукс. Він говорить:

Становище суботництва було жахливим. Їх книги і роботи повинні були бути доставленими Карлзбургу Консісторському для подальшого їх спалення (Adolf Dux Aus Ungarn, Leipzig, 1880, pp. 289-291).

Починаючи від 1588 за Андреа Йоссі Церкви Румунії і Угорщини заперечували проти використання засобів друку і видавали свої матеріали з допомогою ручного переписування. Ці Церкви існували в Середніх Карпатах та Румунії (в основному в Олуї та Сібіу) в 1894 році і називались сабататі або сабатаріани (суфікс -арін- показує аріанських [можливо, тому що вони були неєврейськими охоронцями суботи або, можливо, це був помилковий термін для аріан] охоронців суботи). Зараз ці люди поширені в Україні і областях на північ від їх поселення 1894 року. Вони були унітаріями.

Інша Християнська традиція

Примітка, зроблена Браді в його Clavis Calendaria (I-II, Лондон, 1812, с. 313-314) свідчить, що за раннім визначенням народження Христа, яке підтримувалось ранньою церквою, повинно було статись на Свято Кучок. Ранні Християни, які були євреями, проте підтверджували римський рік з різдвом 1 січня, на Свято Кучок, прикрашаючи свої церкви зеленими гілками в пам’ять про народження в цей час Христа, так само як євреї прикрашали свої будки або намети. Бреді стверджує ,що традиція прикрашання гілками на різдво Христове була первинною.

.

Імперія 1260 Днів

На площі кожного міста, містечка чи села постійно стояла шибениця. Було заборонено залізниці, зустрічі більше трьох чоловік, будь-які газети. Всі книги проходили цензуру. В кожному місці постійно діяв спеціальний трибунал, щоб катувати, засуджувати і страчувати обвинувачених. Всі процеси велися латиною. Дев'яносто дев'ять процентів обвинувачених не розуміли , в чому ж вони звинувачуються. Кожний римський папа припиняв потік клопотань, що постійно просили справедливості, прав, реформування поліції і в'язничної системи (див. Malachi Martin The Decline and Fall of the Roman Church, Secker and Warburg, London, 1981, p. 254).

Римський папа - незалежний суверен, і парламент це підтверджує; він має персональну недоторканість і імунітет, і свободу приходити і йти, проводити таємні наради, ради, консістаторії згідно з його волею. Він володіє Ватіканом, Латераном, Папськими резиденціями і Гандольфським замком. Він буде мати щорічний річний прибуток в сумі 3,225,000 лір.

Пій розірвав копію закону зі словами: " Ми будемо в’язнем " (Мартін, с. 255).

У Китаї кінець 1260-річного панування був відзначений Тайпінською революцією 1850. Ханг Хіу-Тсен проголосив себе імператором, захопивши Нанїнг і Шанхай (Макеведі, с. 151). Охоронці суботи були головним чинником і стимулом. Згідно з одним з його чиновників (Лін-Ле), за Ханга було заборонено споживання опіуму, тютюну та всіх спиртних напоїв, а також встановлено неухильне дотримання суботи (Lin-Le The Ti-Ping Revolution, Vol. I, pp. 36-48,84). Коли Тайпінга питали, чому вони дотримувались сьомого дня суботи, він говорив, що, по-перше, цьому навчає Біблія, а по-друге, їх предки мали суботу днем поклоніння (A Critical History of the Sabbath and the Sunday noted also in SDA publication, p. 27).

Імперія 1260 років згадується з Одкровенні 12:6 і 12:15, де жінці були дані крила великого орла (Христоса, згідно з книгою Вихід), так щоб вона могла літати пустелею, де вона певний час повинна годуватись, часи і половину часу. Виходячи з пророчої часової системи, це пророцтво базується на 360 днях пророцького року або на 360 роках. Таким чином, можливий дуалізм пророцтва. Однак, основне значення те, що тривалістю цього є 1260 років (360 х 3.5). Точка відліку цього пророцтва - 590 рік н.е. Твердження, що 1260 років почалися з римських битв при Буста Галорумі і завершилося осадою Наполеона в 1814, повністю неправильне. Белізарус відвоював Сицилію та Італію в остготів в 535-540, але вони успішно контратакували в 540. У 568 році ломбарди перетнули Італію. Вони були вигнані з Угорщини аварами. Кінець системи не відбувся 1814 року. Битва при Ватерлоо відбулася 1815 року, не 1814.

Наполеон фактично розформував або роздробив Святу Римську Імперію в 1806. Всі маєтки Габзбургів стали частиною Австрійської Імперії, де офіційною мовою стала німецька. І 1808 Наполеон анексував папські володіння (Макеведі, с. 135). У 1815 Віденською Конференцією було змінено карту Європи. Вона відновила австрійську і пруську монархії. Свята Римська імперія була переформована на Німецьку Конфедерацію під австрійським управлінням. Швеція отримала Норвегію від Данії, але втратила свій останній плацдарм на континенті (Макеведі, с. 140). Між 1815 і 1848 в межах території відбулася лише одна зміна кордону, яка була спровокована Конгресом, і лише дві зміни по всій Європі. Першою була спроба об'єднати Бельгію і Голландію, яка провалилася (бельгійці відокремились від голландців в 1830). Другою була спроба надання сербам незалежності від оттоманців в 1817. В 1821 році греки зробили пропозицію про ціну повної незалежності.

Іншою важливою датою є 663 рік, коли Вітбійський Синод, що проходив в Хільдійському абатстві британських Церков, мечем змусив всіх західних євреї прийняти римське домінування. Дійсно, це поставило весь християнський захід під домінування помилкової церковної системи. З цього починається інший період пророцтва, яке ми розглянемо в іншій роботі. Кінцевим результатом цього стало те, що слухняні християни повинні були протягом всього часу терпіти тяжке існування. Для них, проте, залишається ще одне випробування, яке станеться в останні дні (Одкр. 6:9-11), після чого прийде Месія.

(Примітка: тут подаються деякі важливі цитати, які були взяті з роботи, яка мала деякі незавершені цитати. Деякі були надзвичайно старими або рідкісними. Дві з них було важко розшифрувати. Де це було можливим, цитати подаються в автентичному вигляді. Деякі з них було піддано корекції, інші доповнено. Щодо науковості роботи, то в деяких місцях ми жалкуємо про її недостатність, проте в цілому вона [робота] здається нам важливою).