(Видання 1.0 19990825-19990825)

Сучасне так зване Християнство відзначає два головних свята: Різдво й Пасху. Одне з них припадає на грудень, а інше на березень-квітень. Біблія не згадує релігійних свят у грудні. Свято, яке Біблія наказує відзначати у березні-квітні, називається Єврейська Пасха (Passover). Воно припадає на березень-квітень, але не називається Пасхою й не співпадає з датою, що визначається за розрахунками для Пасхи.

Більш важливим є те, що існують інші свята, визначені Біблією як обов’язкові, які не відзначаються. Так, Суботи, яка визначена четвертою заповіддю, не дотримуються, а натомість відзначають день Сонця (неділю). Як же так сталося? Звідки це пішло? Чи по-біблійному це, чи по християнськи?Відповіді можна знайти в історії, і ці відповіді вражають.

Влада мирилася з азартними іграми, так же, як пізніше гра в карти напередодні Різдва вибачалася найсуворішою владою. Усі скидали тоги і вдягали просторі мантії, synthesis, та ходили у pileus (войлочних шапках) на головах. У словнику Сміта говориться, що ця практика нагадує маскаради, гостроверхі шапки й маски, які під час пізніших Різдвяних свят носили актори театру масок й учасники пантоміми. Cerei, або воскові свічки, або вогні, можливо, використовувалися так само, як moccoli в останню карнавальну ніч. Напевне, наша традиція різдвяних вогнів походить з тих часів.

Джеймс Джордж Фрейзер в своїй фундаментальній роботі, присвяченій вивченню магії й релігії (Золота Гілка, McMillan, 1976), говорить, що цей король блазнів був натяком на безтурботні дні правління Сатурна, і рабам надавали тимчасову свободу, з огляду на ті часи, коли усі були вільними і панувала справедливість (там же IX, ст. 308 і далі). Франс Кюмон вважає, що римські солдати, розміщені на Дунаї в правління Максиміліана і Діоклетіана, обирали жеребом з-поміж себе вродливого юнака, який би нагадував Сатурна, за тридцять днів до фестивалю. Вони вдягали його у королівські шати для уподібнення Сатурну. Він ходив серед людей у супроводженні охорони з солдат і давав волю усім своїм пристрастям, неважливо, наскільки безсоромними вони були. Наприкінці цих тридцяти днів він перерізав собі горло на честь бога, якого він представляв. У 303 році жереб випав на солдата-християнина Дасія, але він відмовився грати роль поганського бога й провести свої останні дні в оргіях. Він не злякався погроз свого командира – офіцера Басса й тому йому відрубав голову солдат Іоан з Дуростора у п’ятницю 20 листопада 303 року, що припадала на четверту годину двадцять четвертого дня Місяця (Фрейзер, там же).

З ними пов’язуються три традиції.

У двох останніх традицях ми бачимо схожість. Таким чином, практика проведення цього сільськогосподарського свята має певні спільні риси з весняним святом Пасхи, який ми бачимо пізніше. Людська жертва є загальною для всіх традицій, і може бути віднесена ще до часів поклоніння Молоху, як богу Місяця Сін, а також богині Іштар (див. роб. Золотий Тілець [№ 222] ). Цей елемент жертвування також з’являється в поклонінні богу Аттісу (див. далі).

Спочатку Сатурналії припадали на Календи 14 Січня. Коли було впроваджено Юліанський календар, їх перенесли на Календи 16 Січня, що спричинило плутанину серед найбільш неосвічених, і Август наказав, щоб усих цих трьох днів (а саме 17, 18 і 19 грудня) дотримувалися. Хтось невідомий додав четвертий день, а Калігула додав п’ятий, Ювеналії. Потім цих свят не дотримувалися, і вони були відновлені імператором Клавдієм.

Насправді, за часів Республіки лише один з цих днів було присвячено релігійному поклонінню. Проте, свята тривали протягом значно довшого періоду. З історії ми знаємо, що Лівій говорить про перший день Сатурналій (Лівій, ххх, 36). Ціцерон пише про другий і третій дні (Ad Att., v 20; xv 32). З часів Новія (Attelanae) використовувався термін Сім днів Сатурналій, і цю фразу використовують також Меммій (Макробій, І, 10) і Марціал (xiv, 72; пор. Сміт, там же). Марціал також говорить про п’ять днів, введених Калігулою і Клавдієм.

Ці п’ять днів мають також давнє календарне значення.

Власне Сатурналії святкувалися 17 грудня (16 Календи грудня).

Потім йшла Опалія (14 Календи грудня або 19 грудня), яка в давні часи співпадала з Сатурналіями. Ці два свято разом тривали п’ять днів. Це свято відмічали на честь Опіс, яка, начебто, була дружиною Сатурна. Спочатку це свято відмічали того ж дня, і, таким чином, біля витоків цього свята ясно помітна тема матері-богині та її коханого. Ми будемо зустрічати цю тему всюди. Послідовники культу Опіс давали свої обіти сидячи й торкаючись землі, богинею якої вона була (Сміт, там же, ст. Опалія, стор. 835).

поклоніння Великій Матері Богів і її коханому або сину було дуже популярним у Римській імперії (v, ст. 298 і далі),

Греки, з іншого боку, відкидали більш варварські обряди на користь схожих, але більш м’яких ритуалів поклоніння Адонісу (там же).

Фрейзер говорить, що риси, які шокували й відлякували греків, приваблювали римлян і західних варварів (там же, стор. 298-299).

Несамовите безумство, яке приймали за божественне натхнення, калічення тіла і теорія нового народження й прощення гріхів через пролиття крові, усі вони походять з дикунства (там же).

Релігія Великої Матері була лише однією з багатьох схожих східних вірувань, поширених по всій Римській імперії і були нав’язані європейцям. За Фрейзером, це повністю підірвало структуру стародавньої цивілізації.

Східна релігія вчила протилежній доктрині. Вона впровадила спільність “Душі” з Богом і її вічне спасіння як єдину мету існування, поряд з якою процвітання і навіть існування держави не були нічого варті.

Невірне застосування цих загадкових доктрин східних релігій і їхнє застосування в гностицизмі, покладене в біблійне русло Граду Божого як духовної споруди, призвело до сумних наслідків для суспільного ладу. Результатом стало ослаблення родинних зв’язків і держави, а також повне знищення політичної основи держави. Суспільство тяжіло до розкладу на окремі елементи і, таким чином, до варварства. Цивілізація можлива лише завдяки активному співробітництву осіб і підкоренню інтересів особи інтересам спільного добробуту (там же, ст. 301).

Люди відмовлялися захищати свої країни і навіть продовжувати свій рід, подавшись до аскетичного целібату (там же, див. також роботи Вегетаріанство і Біблія [№ 183], а також Вино і Біблія [№ 188]).

Фрейзер тримається думки, що ця нав’язлива ідея тривала тисячу років. Він вважав, що вона змінилася лише наприкінці епохи середньовіччя, після відродження римського права, філософії Аристотеля й давнього мистецтва і літератури, на поміркованіший і людяніший погляд на світ. Насправді ж, якщо б було впроваджено справжню біблійну модель, не існувало б таких проблем. Ці проблеми виникли через те, що східні містерії було поєднано з гностичною системою, яка сьогодні найбільш поширена. Фрейзер вважає, що хвиля східного вторгнення відійшла і все ще відступає. У цьому він помилявся, незважаючи на те, що він припускає, що поганий уряд і руйнівна фінансова політика є двома головними причинами, що зруйнували цивілізації, як це відбувалося з Османською Імперією за його життя.

Величезну популярність цього культу не можна недооцінювати. Пам’ятники, присвячені цій системі, розкидані по всій Римській Імперії й по усій Європі (карту поширення пам’яток можна знайти у книзі Девіда Улансея Походження Мітраїчних Містерій, Оксфорд, Нью Йорк, 1989, ст. 5).

Ця схожість вразила й самих християнських докторів, і її було їм пояснено як роботу диявола шляхом фальсифікації справжньої віри (там же). Тертуліан показав, як пости Ізіди і Сівілли нагадували християнські (De jejunio 16).

Юстин Мартір пояснював, що воскресіння і піднесення Дионіса, непорочне народження Персея, а також Беллерофонт на Пегасі, були пародіями на справжні християнські розповіді, написані демонами заздалегідь, аж до розповіді про Христа, що їде верхи на віслюку, яку було включено до Псалмів як пророцтво (пор. . Apol., i, 54).

В Юліанському календарі день 25 грудня вважався днем зимового сонцестояння (Фрейзер, там же, ст. 303; пор Пліній, Природнича Історія, xviii, ст. 221). Цей день вважався днем народження Сонця, в той час як його дні починали збільшуватись і сила зростати з цього поворотного моменту року.

Святкуючі усамітнювалися у внутрішніх святилищах, з яких вони ополуночі здіймали гучний крик, Діва народила! Світло йде! (там же, пор. Cosmas Hierosolymitanus, див. прим. 3 до ст. 303).

Єгиптяни навіть зображували новонароджене Сонце у вигляді дитини, яке, на його день народження (зимове сонцестояння) вони створювали й показували тим, хто йому поклонявся (там же, пор. Макробій, Сатурналії, і, 18, 10).

Без сумніву, Діва, яка завагітніла й народила сина двадцять п’ятого грудня, була великою Східною богинею, яку семіти називали Небесною Дівою або просто Небесною Богинею; в землях семітів вона була формою Астарти (там же, пом. Франс Кюмон, s.v. Caelestis Real-Encyclopдdie der classischen Altertumswissenschaft, Паулі Вішова, v, 1, 1247, і наступні).

25 грудня відбувалося стародавнє сонцепоклонницьке свято, і три царі, які асоціюються з ним, здається, не мають відношення до мудрої людини зі Сходу з біблійного сюжету, а, можливо, походять з давнішої традиції, що відноситься до так званих дванадцяти різдвяних днів. Дванадцятиденна послідовність асоціюється з трьома царями у Франції, Іспанії, Бельгії, Німеччині й Австрії. Їх звуть Каспар, Мельхіор і Бальтазар. В Німеччині й Австрії її знають як День трьох Царів (Dreikonigstag), а у Франції як Свято Царів (Fкte des Rois). В деяких місцевостях королів представляють актори, які співають пісень і збирають винагороду в жителів. Цій традиції приписується християнська основа, але в Біблії насправді не згадуються троє людей (відмінних від трьох видів подарунків), або що вони були царями. Записано, що вони були магами чи мудрецями. Здається, ця традиція має іншу основу (пор. Фрейзер, іх, ст. 329). У звичаях Франс-Комте, а також Вогезьких гір Мельхіор зображується чорним царем, і лице хлопчика, який грає його, фарбується чорним (там же, ст. 330). Цих трьох викликають для зцілення, ритуалами, які включають три цвяхи, покладені на землю. Цей ритуал є відлунням триєдиної системи кельтів у Франції, яка існувала задовго до християнства.

В Чеській і Німецькій Богемії, знаходимо ритуали обкурювання і спалення благовонь, які відбуваються на дванадцятий день. Ініціали К. М. Б. (Каспар, Мельхіор і Бальтазар), разом з трьома хрестами, зображуються на дверях після окурення, щоб запобігти злому впливу та інфекційним хворобам. Їх призивали зі словами Моліться за нас зараз і в наш смертний час.

З-поміж цих традицій ми також бачимо традицію Володаря Безладу. Цей звичай тривав з вечіра 31 жовтня напередодні Дня всіх святих до Candlemas (2 лютого). Насправді ж він, переважно, закінчувався до дванадцяти різдвяних днів, які називалися дванадцятьма ночами. В Англії Володар Безладу обирався всюди, починаючи від Королівського Двору і у всіх місцевих представництвах королівської влади. Цього Володаря Безладу обирали також у Мертоні, Коледжі Оксфорд, як Царя Бобів (пор. Фрейзер, іх, ст. 332).

В ті часи існували пародії на найважливіші церковні обряди, де священники в масках та іноді в жіночому вбранні танцювали на хорах і співали сороміцьких пісень; миряни, перевдягнені ченцями, змішувалися з духовенством, і алтар перетворювався на таверну де диякони і протодиякони їли ковбаси, кров’янку, або грали в кості й карти під носом у святкуючих. Курильниці були заповнені старим взуттям, наповнюючи церкву нестерпним сморідом.

В Буве на 14 січня молода жінка з дитиною в руках їхала верхи на віслюку, начебто імітуючи втечу до Єгипту. Її з тріумфом виводили з собору до приходської церкви Св. Стефана, де її з віслюком розміщували зліва від алтаря. Служили довгу месу, складену з безладних уривків річних церковних служб. Співці в перервах втамовували спрагу, так само, як і прихожани, а токож кормили й поїли віслюка. Насамкінець, віслюка виводили від алтаря до нефу, де усі, священнослужителі й миряни, танцювали навколо нього й кричали, як віслюки. Після вечірні до великого театру навпроти церкви прямувала довга процесія, де вони дивилися непристойні фарси.

Все це нагадує обряди жоноподобних жерців Матері-Богині в Північній Африці, а також Сатурналії. Фрейзер говорить, що немає прямих свідчень про те, що одне пішло від іншого, але Сатурналії з відхиленнями від норми, які їх характеризували, і тимчасове правління короля блазнів, здається, підтверджує це. (іх, ст. 339). Цих традицій дотримувалися аж до дев’ятнадцятого століття, коли вікторіанська Англія й наполеонівська Франція з наступною революцією в деякій мірі покінчили з ними. Їх було заміщено такими ж помилками в іншій формі, як ми це побачимо пізніше. Більша частина цього безумства походить з США і їхньої вдачі торговців.

Короля й королеву обирають жеребкуванням у Дванадцяту Ніч (тобто Богоявлення 6 січня), або напередодні цього свята 5 січня. Цей звичай був розповсюджений у Франції, Бельгії, Німеччині й Англії. Його ще дотримуються у деяких місцевостях Франції. Королівський двір затвердив цю практику, і кожна сім’я обирала свого короля. До цього свята випікався великий пиріг з бобом. Його поділяли на частини – по одній для кожного члена сім’ї; одну для Бога, одну для Небесної Діви, і, іноді, одну для бідних. Особу, яка отримувала порцію з бобом, проголошували Царем Бобів (Фрейзер, іх, ст. 313). Іноді додавався ще один боб для того, щоб обрати королеву. У Бленкенхеймі, біля Нюрбурга, що в Ефелі, в пиріг запікали два боби – чорний для царя й білий для цариці. У Франс-Комте був звичай класти у шляпу стільки квасолин, скільки було присутньо людей. Додавалося два боби іншого коліору, і дитина витягала їх навмання. Ті, хто отримував кольорові боби, ставали царем і царицею.

У Франції подарунки малюкам клали під стіл. Його вручали зі словами Phoebe або Tebe, а дитина відповідала латиною Domine. Шматки пирога розподілялися за бажанням дитини. Деякі вчені відносять етимологію цих слів до оракулу Аполлона. Фрейзер вважає, що вони були прямо запозичені зі слова, що означало “боб” (лат. faba, фр. fuve).

Кожного разу, коли цар або цариця пили, люди кричали Цар чи цариця п’є, і всі робили те ж саме. Лице того, хто не робив цього, змащували сажею або залишками вина. У деяких місцевостях Арден таким людям до волосся прикріпрювали великі паперові роги, а на ніс чіпляли величезні окуляри. Їх потрібно було носити до кінця свята. Можливо, звідси й пішов звичай вдівати Ковпак Дурня.

Молодь Понтарльє носить факели над засіяними полями з криками couaille, couaille, blanconnie, значення яких згублене у давнині.

В Бокаже, що в Нормандії, у цей же день спалюють фруктові дерева. Ці вогні миготять всюди, і селяни відзначають Церемонію Кротів і Польових мишей (Taupes et Mulots). Села змагаються, чиє вогнище яскравіше, і на дрова йдуть цілі ліси й паркани. Вони вичищають лани, лякаючи кротів і мишей, і вірять, що врожай цією осінню буде кращим.

Вогнища напередодні Богоявлення також розпалюють в Арденах. Корисно порівняти місцеві звичаї зі святом богині Гекати в Римі й Європі, а також вогнища й хрести, які використовувалися для святкування (пор. роботу Хрест: Його Походження і Значення [№ 39]).

Пояснення звичаю паління вогнищ, і особливо найбільшого, можна знайти, вивчаючи цю практику не тільки у Великобританії та Франції, але й у Македонії. На великих вогнищах мали спалюватися відьми і злочинці, які відвідували поля вночі. Македонці називають їх karkantzari або skatzanzari. Їх перемагають, обв’язуючи солом’яними мотузками. Вони приймають свою людську подобі вдень. Протягом дванадцяти різдвяних днів їх потрібно перемогти, але зробити це дуже важко. У деяких місцевостях це починається напередодні Різдва, а в інших – продовжується або закінчується Дванадцятої ночі.

В різдвяну ніч деякі люди спалюють karkantzari, спалюючи в’язанки хмизу з кам’яного дуба і розкидаючи їх по вулицях рано на світанку. Тут ми також бачимо схожість зі святами друїдів, що припадали на Святки. В’язанки хмизу кам’яного дуба нагадують давній звичай спалення колод.

В Ірландії в’яжуть снопи з вівса. Це робиться в Роскоммоні, де вважають, що Дванадцята Ніч, яка є старим Різдвом, важливіша за власне Різдво (Фрейзер, іх, стор. 321).

Вони вкладають у сніп тринадцять свічок, дванадцять менших і одну більшу в центрі, і вважають їх символом апостолів і Таємної Вечері; але вони відмічають це свято на Різдво, а не на єврейську Пасху. Тринадцять очеретяних свічок, названих кожна іменем члена сім’ї (або родичів, якщо сім’я менша за 13 чоловік), вставляються у коров’ячі кізяки й спалюються, щоб визначити тривалість життя кожного з учасників (іх, стор. 322).

Практика запалення вогнів у вигляді різноманітних свічок схожа на обряди Сатурналій. З книги Баруха 6:19 і далі ми знаємо, що практика запалювання свічок перед ідолами, вкритими дорогоцінними металами, походить з Вавилону. Практика запалювання великої кількості свічок, можливо, увійшла до іудаїзму з вавилонської системи. Ми ще розглянемо це питання детальніше у частині, присвяченій святу Пасхи.

Менора мала сім гілок і була призначена Богом для Храму. У Храмі Соломона було десять свічників по сім свічок, які представляли Раду Елогіма, копією якої був Синедріон. Дев’яти гілкам надається символічний зміст. Для них не існує біблійної влади.

В Бокаже, що в Нормандії, температуру на рік передбачали з температури протягом дванадцяти днів. Цей спосіб вважався більш точним за спосіб передбаченя Double-Liйgois. У британському Корнуолі дванадцять днів рахували з Різдва до Богоявлення, тобто включали до них шість днів у грудні й шість – у січні. В інших місцевостях Британії та у Шотландії дванадцять днів рахували з 1 січня. Їх у Британії називали gour-deziou або male days. Говорять, що точне значення цих назв – додаткові або додані дні. Ця концепція відсилає нас до іншої стародавньої концепції календаря і п’яти додаткових днів року.

Кількість днів місяця коливається між двадцятьма дев’ятьма і тридцятьма днями щодвамісяці. Ці п’ятдесят дев’ять помножені на шість днів коротші за сонячний рік майже на дванадцять днів (одинадцять зі чвертю).

Дванадцять днів відрізнялися від п’яти днів, і, здається, їх різним чином додавали або поєднували у різних місцевостях.

Здається, що звичай і система, за якою до 360-ти днів, які вважалися нормальним роком, додавали ще п’ять днів, доводячи, таким чином, кількість днів у році до 365-ти, є дуже давньою, і, згідно з нею, люди, від майя на Юкатані до єгипетських пірамід, вважали ці дні непридатними для релігійних чи мирських справ і нічого не робили протягом цього періоду. Це, можливо, мало й деякий практичний зміст. Тексти пірамід ясно говорять про п’ять днів, доданих до року, що складався з дванадцяти місяців по тридцять днів у кожному (там же, стор. 340). Система ж ацтеків і американських індіанців включала вісімнадцять місяців по двадцять днів, і, таким чином, не відповідала місячній календарній системі. П’ять днів, завдяки їхній цінності для математичного поділу календаря, вважалися негідними для праці і днями загального ослаблення суспільства. Це не мало відношення до єврейського пророцького року з дванадцяти місяців по тридцять днів, який був символічною ідеалізацією повного циклу справжньої високосної системи, що тривав дев’ятнадцять років. Релігійний символізм і структуру викладено в Біблії.

П’ятиденна послідовність відносилась до календаря, що використовувався в сонячних системах або системах сонцепоклонників. Дванадцять днів пристосовували місячний рік до сонячного, докази чого можна знайти в найдавніших системах, які враховували Сонце, Місяць та ранкову зірку, і були загальнопоширеними в час Виходу (див. роботу Золотий Тілець [№ 222]).

Таким чином, Мітра був Богом свята сонцестояння 25-го грудня, яке йшло одразу за Сатурналіями. З цим божеством ми пов’язуємо виникнення недільного поклоніння в Римі.

Мітра також наділявся іменами Soli invicto Mithrae, або Непереможне Сонце – Нескорене сонце, як його визначає Фрейзер (стор. 304). До нього також зверталися як до Sol Invictus Elagabal у публічній формі релігії.

Насправді ж сталося те, що справжні календарі римської системи починали тиждень з суботи, і вони використовувалися в перші роки правління Августа (27 до н. е. – 14 н. е.), за чим послідувало відкриття календаря Ноли (пор. А. Деграссі, прим. 26, стор. 104; пор. Баччіоччі, там. стор. 244). Ця структура, здається, відноситься до системи Мітри (як ми знаємо від епікурейця Цельція (140 – 180 н. е.)), де Сонце займало найвищий щабель при сходженні через сім воріт сходів Мітри від Сатурну до Сонця. Це – класичний шаманізм, який практикується анімістичними релігіями у всьому світі. У роботі Орігена Contra Celsum, 6, 21-22 ми бачимо, що Цельсус перераховує планети в зворотньому порядку, віддаючи при цьому Сонцю визначну сьому позицію.

Пізніше ми бачимо, як ця система з’являється як символізм восьмого дня в романській системі, в якій тиждень починається з дня Сатурна, суботи, і закінчується днем Сонця, неділею, яка завжди була святом. Планетарний тиждень також не формувався за прийнятим порядком планет, і люди не могли вирахувати різницю (пор. Плутарх, Повне зібрання творів, ІІІ, стор. 230; пор. Баччілоччі, там же, стор. 246).

Різницю можна також побачити, порівнюючи Зіккурат вавилонської системи і їхні сім ступенів сходження до бога Місяця (пор. роботу Золотий Тілець [№ 222]).

Послання Тертуліана (Ad Nationes, 1, 13, ANF, III, стор. 123) намагається спростувати тиск сонцепоклонства. Проте, Тертуліан погоджується, що християни почали молитися, дивлячись на схід, і зробили неділю святковим днем. Він прямо перекладає відповідальність за перенесення поклоніння з суботи на неділю на сонцепоклонницькі культи, які , за його словами, самі обрали це день замість попереднього дня тижня (тобто Суботи) (пор. Баччіоччі, стор. 248-249). Проте, за тих часів, вони поклонялися цього дня, як і християнської суботи.

Вочевидь, молитва на схід походить від молитви в напрямку Єрусалима, яка, за словами Іренея, була звичайною для ебіонітів (Проти Єресей, 1, 26, ANF, І, стор. 352). До часів Клемента Александрійського і Орігена ми бачимо, що під час молитви почали орієнтуватись на джерело світла, яке розганяє темряву ночі, хоча Клемент і згадує давні храми (Stromateis, 7,7,43, GCS, 3, 32; пор. Баччіоччі, стор. 255).

Баччіоччі пояснює, що асоціації між християнською неділею і поганським почитанням дня Сонця не були такими помітними до часів Евсебія (260-340 н. е.). Хоча попередні автори вважали Сонце справжнім світлом і джерелом справедливості, до Евсебія не було спроб пояснити дотримання недільного поклоніння через символізм дня Сонця (там же, стор. 261).

Цей процес, таким чином, увійшов до християнства через давнє грудневе свято, яке пішло від поклоніння Сатурну й Опіс на Сатурналії, і його співставленням з Небесною Дівою або Матір’ю-богинею і її маленьким сином.

Звичай святкування народження Христа виник в Єгипті, походячи від культу матері-богині, і християни там святкували його 6 січня. До четвертого століття цей звичай в основному поширився на Сході (Фрейзер, v, стор. 304). Західна церква ніколи не визнавала 6 січня вірною датою, і, через деякий час, її точка зору була сприйнята східною церквою. В Антіохії цю зміну не сприйняли приблизно до 375 р. н. е. (Фрейзер, там же).

Походження цієї практики ясно записане сірійськими християнами, як ми бачимо з того, як Фрейзер цитує Креднера і Момсена, а також Узенера (v, стор. 304-305).

Причиною, через яку отці перенесли святкування з шостого січня на двадцять п’яте грудня, було те, що погани мали звичай святкувати того ж двадцять п’ятого грудня день народження Сонця, і на знак цього дня вони засвічували свічки. У цих торжествах і святах брали участь і християни. Відповідно, коли доктори церкви дізналися, що християнам подобається це свято, вони зібрали собор і вирішили, що справжнє Різдво потрібно святкувати цього дня, а Богоявлення – шостого січня. Відповідно, згідно з цим звичаєм, існувала практика розкладання вогнищ до шостого січня.

Коли ми відлічимо п’ять днів від 25 грудня, ми отримаємо 31 грудня, від якого деякі кельти і германці починають відлік року. Додаток дня св. Стефана (день на святках, коли листоноші й посильні отримують подарунки) формує п'ятиденний період з 27 грудня до 1 січня.

Поганське походження Різдва відоме і від Августина, коли він закликає своє братство святкувати цей урочистий день не як поганське свято на честь Сонця, а на честь того, хто створив Сонце (Августин, Повчання, схс, 1; в роботі Мігне Patriologia Latina, xxxviii, 1007). Більш того, Лео, якого звали Великим, засуджував шкідливу віру в те, що Різдво було проголошене урочистим днем через народження нового Сонця, а не через появу на світ Христа (Фрейзер, там же; пор. Лео Великий, Повчання , ххіі, (до ххі) 6, і Мігне, 198).

Таким чином, здається, християнська церква обрала для святкування дня народження її Засновника двадцять п’яте грудня для того, щоб перенести вірність поган Сонцю до того, кого називали Сонцем Справедливості (стор. 305).

Існувала теорія, висунута управляючим Дючесне, що 25 грудня з’явилося через відповідність рівноденству 25 березня, і це був день загибелі Христа, і день, коли його мати завагітніла. Це зачіпає ще глибші питання, оскільки в Африці і в деяких інших місцевостях 25 березня насправді було спочатку прийняте за день розп’яття. Проте, лише в одному році 14 нісана припадало на неділю 25 березня. Таким чином, це руйнує теорію. Більш того, 25 березня асоціюється зі святом бога Аттіса, як каже Фрейзер у прим. до стор. 305. Ми дослідимо це питання нижче.

На півночі Шотландії й Санта Кільди до останньої половини вісімнадцятого століття, хоча б пастух мав вдягатися у шкіру напередодні Нового Року. Молодь збиралася і жердинами била в шкіру, як у барабан, і ходили від будинка до будинка, в той час як один з них, вдягнувши шкіру, тричі оббігав навколо, імітуючи deiseil, тобто шлях, яким обертається Сонце. Його переслідувала юрба з криками гельською мовою:

піднімаймо гамір гучніше й гучніше, побиймо шкіру (Фрейзер, vііі, стор. 323).

Вони йшли від будинка до будинки, повторюючи вірші. Входячи, вони прикликали благословіння на оселю й на худобу, камні й деревину, його вироби і здоров’я. Потім спалювалася частина шкіри, яку прикладали до носа кожної людини й свійської тварини для того, щоб захистити мешканців від хвороби і невдачі наступного року.

Кожен з групи, промовивши вірш і повторивши Rann Calluin, або Різдвяний вірш, входив і отримував їжу і напої.Загалом, замість смуги шкіри спалювали Casein-uchd, зроблений з смуги шкіри з грудини вівці (або оленя чи кози), оберненої навколо палиці. Її обпалювали у вогні і обводили тричі навколо сім’ї й навколо носа кожного з її членів. Ніхто не пив, поки не було завершено церемонію. Її метою було захистити домівку від відьомства і хвороби.

На острові Мен використовували пір’я кропивника (vііі, стор. 324).

В той час, як ці звичаї не мали зв’язку з сільським господарством, подібні звичаї Орного Понеділку, без сумніву, мають такий зв’язок, і процесії людей перевдягнених тваринами, які ми бачимо у Європі, можливо, ототожнюються з духом зерна. Вони, можливо, асоціювалися з процесією ведмедя в Гільяці та індійською процесією змії (там же).

Часто в цих процесіях (як в останні дні карнавалу в Богемії) людину обмотували з голови до п’ят гороховим бадиллям і обв’язували солом’яними мотузками (Фрейзер, там же). Це повертає нас до відьмаків давньої Британії.

Богемська людина знана під іменем Масляниця, або Карнавальний ведмідь (Fastnachtsbдr).

Оскільки вважалося, що на цьому карнавалі, а особливо у Масляний Вівторок, кожен мав танцювати, і тоді лен, овочі і зернові буятимуть (Фрейзер, vііі, стор. 326).

Солому, якою обв’язували ведмідя, клали в гнезда курей та гусей. Ведмідь виступав у ролі духа родючості. Метою танку було зробити родючими як тварин, так і рослини.

В Марбурзі, що в Штейєрмарці, людина з’являється в образі як вовка, так і ведмедя (Фрейзер, там же).

Того, хто робив останній удар при молотьбі, називали вовком. Він носив ім’я Вовк до Різдва, коли його обмотували в козячу шкіру і водили на мотузці від оселі до оселі як горохового ведмедя. Його козяча шкіра виділяє його і, можливо, асоціює його з козою, ведмедем чи вовком в цьому давньому ритуалі духа зерна.

В Данії й Швеції існує звичай пекти на Різдво тістечка з якісної муки у формі цапів, баранів і кабанів (Фрейзер, там же, стор. 328). Їх часто роблять з останнього снопу врожаю і тримають аж до сівби, коли частину їх змішують з зерном, а частину з’їдають люди і воли, на яких орють, в надії зібрати кращий врожай. Схожість звичаїв Британських островів, Європи, Скандинавії і Сходу, без сумніву, доводить давню практику умиротворення духу зерна і давніх богів. Поява у звичаях барана і кнура також є давньою і поширеною.

Звичай появи солом’яного ведмедя зареєстровано також у Віттлесі Кембріджшир, де він був представлений так, як це відбувалося протягом століть, на наступний день після Орного понеділку, професором Муром Смітом Шефілдського Університету в січні 1909 року (див. лист від 13 січня 1909 року, пор. Фрейзер, vііі, стор. 329).

Орний понеділок в Англії звичайно асоціювався з групою людей, яки орали волами, один з яких перевдягався старою бабою, яку звали Бессі. Вони ходили навколо, високо стрибаючи і танцюючи, можливо, для того, щоб зерно росло до висоти їхніх стрибків. Це було схожим на звичаї Солом’яних ведмедів або Святочних цапів на континенті й у Великобританії.

Люди вважають, що той, хто грає роль Кукура, здійснює смертний гріх, і священники марно намагаються скасувати ці звичаї. Кукер в районі Лосенграду має пиріг з монетами, який розподіляється між усіма присутніми. Якщо фермер отримує монету, врожай буде хорошим, якщо її отримує пастух, будуть хорошими стада. Кукер також символічно оре землю і розмахує рукою туди-сюди, імітуючи колосся, що колишеться. Людину з монетою зв’язують і качають по землі ногами, щоб зробити землю більш родючою. Це жеребкування притаманне також жертві Сатурналій, про яку говорилося вище.

Свято Бефани в Римі в ніч перед Богоявленням прямо відноситься до цього свята Деметри, і термін Бефана, без сумніву, це перекручене Epiphany (Богоявлення). Відомо, що вона була старою відьмою, і гамір цього свята прямо пов’язується зі старовинним звичаєм очищення місцевості від злого впливу (див. нижче). Схожі церемонії за участю Бефани напередодні Богоявлення святкувалися чи святкуються в Тосканській Романії і повсюди в Італії (Фрейзер, іх, стор. 167).

Фрейзер справедливо вбачає у болгарській і фракійській Старій Жінці натяк на Матір-богиню зерна Деметру, яка в подобі старої жінки принесла благословіння в оселю Целеуса, царя Єлисеї, і відновила втрачену родючість зораним Єлисейським полям. Кукер і Кукеріка, актори чоловік і жінка, представляють Плутона і Персефону. Ці ритуали поширені зі Сходу до Заходу і представляють найстаріше з релігійних свят (Фрейзер, vііі, стор. 334-335). Таким чином, ми знаходимося якраз посередині культу Єлисейських Містерій, і пов’язані зі схожими містичними культами давніх часів, починаючи з культа Аполона в ранній Європі, і Діоніса, і сільськогосподарських символів культа поклоніння богу Сонця. Культи заклання бика, таким чином, також відносяться сюди, і ми спостерігаємо їх з часів присвячення Волів, принесених в жертву греками в Магнезії після її посвяти на початку сівби; ми, таким чином, бачимо загальну ідею свята. Зевс є партнером Деметри, і кінцевим результатом є заклання Бика Зевсу в місяць, що відповідав травню.

В Біггарі, Ланаркшир, Великобританія, новорічна ніч – це традиційний час для такого вогнища, яке розкладається з незапам’ятних часів.

В 1644 році у Лейс Лінкс, що в Шотландії, було спалено дев’ять відьом із плоті й крові (Фрейзер, іх, стор. 165).

Восени також розкладаються вогні, але вони не є суттєвими. Свято народження Діви 8 вересня традиційно було пов’язане з гаміром і безладом, які асоціювался з Бефаною в Римі й традиційно включали вбивства. Проф. Хаусмен зазначив, що, коли він спостерігав свято на Капрі в 1897 році, було вбито трохи більше, ніж звичайні 8 –10 осіб (Фрейзер, х, стор. 221).

Можливо, важливим є той факт, що на Шетландських островах Святки чи Різдвяні свята починалися за сім днів до Різдва, і закінчувалися на свято Antinmas, тобто на двадцять четвертий день після Різдва.

Мешканці Шетландських островів називають ці свята Святки. За сім днів перед Різдвом ельфи, або Trows, як їх називають шетландці, виходять зі своїх домівок у землі й оселяються на її поверхні, якщо вона їм подобається. Можливо, звідси походить символізм ельфів, пов’язаний з Санта Клаусом. Можливо, він відноситься до концепції безладу протягом семи днів Сатурналій, знов повертаючи нас до 25 грудня.

Найважливіший ритуал на Святках називався Saining, і його потрібно було здійснювати вірно, щоб перемогти сірий народ, як називали ельфів.

В останній день свят, на двадцять четвертий день після Різдва, який називається up-helly-a, або Uphalliday на Шетландських островах, відчиняли усі двері, і відбувалася імітація великої гонитви, щоб звільнити територію від ельфів-шкідників. Люди набожно читали Біблію і виставляли напоказ залізо, “оскільки загальновідомо, що ельфи не переносять вигляду заліза”. Дітей пильно охороняла і здійснювала над ними обряд saining навчена мудра жінка. Без сумніву, ми бачимо тут ознаки давньої концепції втручання злого ока ((пор. також роботу Хрест: Його Походження і Значення [№ 39]).

Деякі європейські народи також дотримувалися звичаю спалення Святочної колоди, і вони покладалися на вогонь, коли хотіли відвернути грозу і руйнівні бурі. Таким чином, ми бачимо явний зв’язок між давніми тевтонськими богами грому, блискавки і погоди з Святочною колодою сонцестояння.

Пліній (Природнича Історія, xvі, стор. 249-251) виводить слово Друїд від грецького слова, що позначало дуб – drus. Проте, в кельтській мові є таке ж чи схоже слово daur. Таким чином, друїди – це священники дуба. Їхні культи є старовинними і асоціюються з дубовими гаями. Інші вчені вважають, що назва друїдів походить від кореня, який позначає знання або мудрість – звідси, вони були чаклунами або магами. Також його пов’язують зі званням Магів, яке вони носили (пор. Фрейзер, хі, стор. 76-77, прим. до стор. 76).

Календарний цикл друїдів тривав тридцять років і, здається, загалом пов’язував їхню віру з вірою Беотійців, які, як і вони, поклонялися і заклинали дуби, тому, можливо, обидві віри мали спільний арійський зв’язок. Беотійський цикл свята великої Дедали тривав шістдесят, а не тридцять років. Можливо, це має відношення до арійської практики, якої дотримуються індійці, і яка включає шістдесятирічний цикл, що базується на зоряному циклі Юпітера.

Вона найбільше використовувалась у літніх вогнях і в цей час асоціювалась зі смертю бога Бальдара. Здається, в цей час насправді відбувались людські жертви в Данії, Норвегії і Швеції (Фрейзер, xi, стор. 87). Практика вкидання обраної жеребом жертви у Белтейнське вогнище, а також Зелений вовк літніх вогнів асоціюються з системою поклоніння духам дерев або богам рослинності (там же, стор. 88).

Поклоніння омелі прямо асоціюється з культом поклоніння дубові, і було загальним для всіх аріїв. Кельти в Малій Азії поклонялися в гаях, які називалися Drynemetum, що з чистої кельтської означає Храм Дуба. У цих рощах відправляли і фалічний культ, проти якого виступає Біблія.

Серед слов’ян дуб був священним символом великого Бога Перуна, і дуб також посідає перше місце серед священних дерев германців. Вони поклонялися йому з давніх давен, і деякі з цих обрядів і звичаїв існують і сьогодні (Фрейзер, там же, стор. 89).

Розпалення священного вогнища, у кельтів, германців або слов’ян, також відбувалося за допомогою дуба, шляхом тертя дубових паличок або одна об одну, або об сірий (не червоний) камінь. Такі ж звичаї розпалення need-fire знаходимо і від Німеччини до півночі Шотландії (пор. Фрейзер, хі, стор. 91).

Загальною рисою усих цих звичаїв є розкладення вогнищ і зрізання омели. Давні арії вірили, як ми можемо встановити з міфа про Бальдра, що дуб був богом, і зв’язок омели з ним забезпечував її довговічність. Принесення людської жертви в період паління вогнищ в середині літа мало забезпечити збереження врожаю. Використання омели і Святочної колоди на зимове сонцестояння також вказує на жертву бога, представленого людиною, яка займала його місце, і на повернення до системи поклоніння Сонцю. Це і є символізм, який лежить в основі Різдвяної традиції (пор. Фрейзер, хі, стор. 93).

Падубок був священним для Fratres Arvales, або Братства Оброблених Ланів. Це була римська колегія з дванадцяти жерців, які здійснювали публічні релігійні обряди для нужд сільського господарства. Вони вдягали вінки з пшеничних колосків. Вони приносили жертви у гаю богині Деї, в п’яти милях униз по Тібру від Рима. У цьому гаю росли лаври і падубки. Цей гай настільки шанували, що кожного разу, коли на землю падало дерево або його гілка, приносили спокутну жертву. Ця подія особливо часто відбувалася з настанням періоду снігопадів і бурь в зимове сонцестояння. Звідси походить загальне уявлення про падубок і біле Різдво. Складніші жертви приносилися, якщо в дерево влучала блискавка. Тоді це дерево викопували з корінням, розколювали і спалювали, а замість нього саджали інше. На римське свято Парілії, яке відмічалося для збереження овець і корів, селяни молили простити їх за те, що вони увійшли до святого гаю, сіли під священним деревом або зрізали священне гілля, щоб погодувати вівцю (пор. Фрейзер, іі, стор. 123).

Пліній говорить, що ліси раніше були храмами богів, і що навіть у його часи селяни присвячували високе дерево богу, виконуючі старовинні ритуали (Пліній, Природнича Історія, хіі, стор. 3).

Давні індійці використовували паразитичну рослину (повзучу фігу), використовуючи паразит як чоловіче начало. Греки ж, здається, перевернули цю концепцію. Плющ вважали жіночим, а лаври чоловічим началом. Крім того у греків слово плющ чоловічого роду і з давніх часів асоціювалося з богом-чоловіком Дионісом. Слово ж лавр – жіночого роду. І асоціювалося з німфою. Таким чином, можна зробити висновок, що в давні часи греки і індійці мали схожі концепції, але змінили їх, керуючись міркуваннями доцільності (Фрейзер, іі, стор. 251-252).

Плющ також присвячували богові Аттісу, і звідси ми підходимо до сосни, яку також присвячували цьому богу (пор. Фрейзер, v, стор. 278, а також див. роб. Хрест: Його Походження і Значення [№ 39]).

Плющ також присвячували богу Осірісу (Фрейзер, vі, стор. 112), а також снам (там же, х, стор. 242). Таким чином, ми помічаємо схожість з системою Триєдиного бога і культом Містерій, які природньо пов’язані з системою сонцестояння і сонцепоклонства. Таким чином, падубок і плющ є також символами дубових та інших гаїв, присвячених божествам, яких так засуджувала Біблія.

Прикрашена сосна прямо походить з містичних культів і поклоніння богу Аттісу. Вважають, що він був чоловіком, який став деревом, і, таким чином, він є уособленням давнього духа дерев, якого ми зустрічаємо в давній індійській або індуїстській міфології з часів Хараппи і Мохенджо Даро. Він, безперечно, є богом зерна і родючості, і носить фрігійський ковпак, як Мітра (зі статуї в Латерані; Фрейзер, v, стор. 279).

Внесення сосни, вкритої фіалками і обернутої вовною, схоже на сучасний народний звичай внесення Травневого, або Літнього дерева. Зображення, припасоване до дерева, представляло бога Аттіса. За традицією, його зберігали до наступного року, а тоді спалювали (Фурміцій Матерн, De errore profanarum religionum, пор. Фрейзер, v, стор. 272, а також прим. 2).

Спочатку метою цього звичаю було зберегти дух рослинності неушкодженим протягом року. Фрігійці шанували сосну понад інші дерева, і саме з їхньої території ми запозичили Містерії і Мітраїчну систему. Можливо сосна вважалася священною для культів на великих територіях тому, що вона вічнозелена і не втрачала свого листя в період сонцестояння, коли всі інші дерева стояли голими. Треба також пам’ятати, що соснова смола спалювалася на святах сонцестояння. Коріння цих обрядів загублене у давній історії ассиро-вавилонської системи.

Символом бога Аттіса став символ Сонця у вигляді дароносиці на вершині, а потім ангели та інші прикраси. У цих прикрасах легко впізнати Сонце, Місяці і зірки триєдиної системи вавилонян, яка складалася з Сін, Іштар і Шамаш, або Ізіди, Осиріса і Гора у єгиптян (див. роб. Золотий Тілець [№ 222]).

Плющ також був присвячений Аттісу, і його жерці-євнухи мали татуювання у вигляді листка плюща (Фрейзер, v, стор. 278).

На святі Тесмофорії їх кидали, разом зі свинями та іншими символами родючості, у священні схови Деметри для підвищення родючості землі й жінок (Фрейзер, v, стор. 278). Таким чином, ми повертаємося до свят Деметри, деякі звичаї яких продовжують існувати і пов’язуються в Європі в основному з Різдвом, як ми це вже бачили.

Термін Epiphany означає “обнародування”, “проявлення”, як поява якогось божества чи надлюдської істоти. Його застосовували до Антіоха IV Епіфана, царя Сирії (175-164 до н. е.).

Його також знали як dies luminum (день вогнів); день трьох царів або дванадцятий день. Про всі ці явища говориться вище. Звичаї, пов’язані з ними, походять з давніх джерел, як ми бачимо з тексту, і мають мало спільного з вірою.

Це ім’я жило в назві великого свята Бефани в Римі (пор. Католицька Енциклопкдія, стаття Epiphany, Роберт Епплтон, NY, 1909, Том V, стор. 504). У ній говориться:

Навряд чи це важко визначити. Звичаї були схожі, а термін застосовувався до появи Бефани як богині, як ми розглядали це вище. Посилання на Іпполіта і його Таїнство Хрещення є невірними, оскільки він використовує термін theophaneia, а не epiphania (там же).

Перше самостійне посилання знаходимо у Клемента (Stromateis, І, ххі, стор. 45). Католицька Енциклопедія цитує цей текст, і далі говорить:

І Римська Католицька, і Православна церква намагаються отримати в цій практиці гностиків часів Базилидів (яка існувала в Римі в середині другого століття) підтримку для обгрунтування святкування як народження, так і хрещення Христа, але для цього припущення немає реальних доказів. Свідоцтва з самих свят показують, що цей звичай був давнім святом родючості і благословіння сільськогосподарських товарів. З цього виник звичай освячення води і звичай кидати розп’яття у море для того, щоб зробити його більш продуктивним для рибалок. Усі ці звичаї базуються на давніх обрядах поган і не з’являються у християнстві до четвертого століття. Ці додатки з’явилися набагато пізніше Орігена, який у третьому столітті, перераховуючи свята, не згадує Богоявлення (Хрещення). Перша згадка про нього як про церковне свято відноситься до 361 р. (пор. КЕ, стор. 505).

Санта Клаус – це відносно пізнє явище, і воно з’являється як продукт пізнього американського комерціалізму. Воно походить, головним чином, з німецького та голандського фольклору. Основою для цього звичаю в реальному житті став Святий Миколай.

Людина, яку звичайно називають Святим Миколаєм – це Миколай з Міри, що в Лікії. Він помер 6 грудня 345 або 352 року (Католицька Енциклопедія, том ХІ, стор. 63). Він народився в Парарі, що в Лікій, в Малій Азії. В юності він здійснив паломництво до Єгипту і Палестини. Після повернення його зробили єпископом Міри, а в період переслідувань Діоклетіана він був ув’язнений. Його було звільнено з приходом до влади Константина. Католики стверджують, що він брав участь у соборі в Нікеї, але, за їхнім власним зізнанням, його ім’я не згадується в жодному з записів (там же).

Його культ в Європі почався з часів Отто ІІ, чия жінка Теофана була грекинею. Єпископ Реджинальд Ейштадський (помер у 991 р.) написав метрику, названу Vita S. Nicholai. Його шанують або шанували як святого покровителя у Греції, Неаполітанському королівстві, Сіцілії Лорайні, Льєзькій єпархії й багатьох містах в Італії, Німеччині, Австрії та Бельгії, Кампені, що в Нідерландах, Корфу в Греції, Фрібурзі в Швейцарії й Москві, Росія (там же). Він був покровителем моряків, торговців, банкірів і дітей.

Його мощі ще й зараз зберігаються в церкві Св. Миколая в Барі. Говорять, що з них виділяється масляниста речовина, яку називають Manna di S. Nicola. Вона високо цінується для медичних цілей.

Його зв’язок зі святами 5-6 грудня вивчається нижче.

Одна з легенд, яку пов’язують з ним, говорить про те, що він зробив три золоті кульки, кожна з яких дорівнювала його річному заробітку, і закотив через вікно до оселі бідної сім’ї шляхетного походження протягом кількох років. Перша з кульок закотилася у панчоху (звідси й походить звичай класти подарунки на Різдво до панчохи). Це дало можливість нужденним людям видати заміж дочок. Говорять, що його бачили востаннє. Звідси, безперечно, і походить звичай трьох золотих кульок у лихварів, а також символу його покровительства торговцям. Ці розповіді, як ми побачимо далі, пов’язані з іншими міфами.

Традиція, що говорить про його щедрість, спричинила появу звичая у Французькій Нормандії, коли монахині роздають милостиню бідним на день Св. Миколая або напередодні, і цей день називають Boxing Day від церковних ящичків для милостині. Це й стоїть за традицією Дня Ящиків 26 грудня. В Німеччині бідним також роздавали Christ Bundles (Христові Згортки), і щорічні паради змінили ознаки Містерій Божественої Матері.

Різдвяний звичай у Голандії, за яким діти відкладали гроші для придбання щорічного порося, привів до появи копилки.

"Heerlijk avondje is gekomen. Kom maar binnen met je knecht".

Його слуга, Чорний Пітер, чорний. Його завжди зображують у вигляді негра з товстими губами і сергами, зодягненого у чудернацький одяг. Він, можливо, пов’язаний з традицією Деметри/Мельхіора, і пізніше асоціювався з добром і злом, втіленими у легенді про Водана і Nцwi*****.

Бог Водан (також відомий як Одін), якого все згадують завдяки назві дня тижня – середи (Wednesday), був головним богом давньогерманських племен (не тієї невеликої групи людей, яких ми вважаємо сьогодні німцями). Водан, який є історичною фігурою, з’явився як уособлення численних ранніх богів – богів вітру і війни, бога смерті, бога родючості, бога мудрості й бога Сонця. В міфах він з’являється, “їдучи у повітрі верхи на вірному білому коні, вдягнений у довгу мантію”. Пізніше його описують як особу з довгою білою бородою і у великому капелюсі на голові. Оскільки він також вважався богом мудрості, він тримав у руках книгу з рунічними написами, і носив великий спис.

У цих розповідях Водана супроводжував велетень Nцwi з чорним лицем, оскільки він був батьком Ночі. За легендою, він добре складав рими і вірші. Він носив у руці в’язку гілок, як символ родючості.

В цих елементах – білому коні, широкій мантії, великому капелюсі, книзі, списі і чорному Nцwi з в’язкою гілок і віршами, або поетичними розповідями – ми побачимо стільки паралелей з сучасним Сінтерклаасом і Zwarte Piet (Чорним Пітером), що не можна говорити про звичайний збіг. Ми також бачимо тут паралелі з Деметрою і трьома мудрими царями, одним з яких був чорний Мельхіор.

Сьогодні в Нідерландах існує традиція дарувати шоколад і здобу з мигдалем, зроблені у вигляді літер. Тут явно простежується зв’язок з давніми рунами. Германські свята Вотана були сумішшю свят родючості і принесення жертв протягом періоду свят в середині зими. Хлопці й дівчата з германських племен молилися в ті ранні часи, щоб знайти пару. Подарунками від Сінтерклааса були також speculatius або інші тістечка у вигляді коханців. Також, робили подарунки у вигляді сахарних мишей і свиней, що замінити справжні жертви.

Голандці принесли міф про Сінтерклааса, який запозичили з його традиційного місця. Традиція Pere Noel червоної мантії також запозичена з Європи. Німці принесли з собою традицію Христових згортків і назвали її Christkindl, або традицією Дитини Христа. Ім’я Кріс Крінгл пішло від цього терміну.

Клемент Кларк Мур ввів багато нових елементів до свого твору Візит Святого Миколая, який було перейменовано на ’Twas the Night Before Christmas (Це було в Різдвяну Ніч). Він привніс такі нові елементи, як вісім північних оленів, а також національне уявлення про грім і блискавку як Святочних богів у вигляді Донара (Дондера) і Бліцена.

Санта Клаус залишався ельфом Святочної традиції до завершення Американської громадянської війни, коли Томасу Несту із Харперз Уіклі було доручено намалювати серію карикатур про Санта Клауса. Він продовжив цю діяльність після війни, і видавництво McLaughlin Brothers Printing Company, експериментуючи з коліром шкіри Санта Клауса, зробила його червоним.

Остання зміна відбулася у 1931 році. Скандинава Хеддона Сандблома найняла компанія Кока Кола, щоб намалювати Санта Клауса. Після смерті його позера він змалював Санта Клауса з себе. Це тривало двадцять п’ять років.

У 1941 році було написано пісню Rudolph the Red-Nosed Reindeer. Її записав співець кантрі Джин Отрі.

могли примусити церковну владу поєднати Пасху, свято смерті й воскресіння їхнього Господа, зі смертю і воскресінням іншого азійського бога, які припадають на той же час (v, стор. 306).

Адоніс – це сірійський відповідник Adonai, або Господа.

Смерть і воскресіння бога Аттіса офіційно відзначалися у Римі 24 і 25 березня, і пізніше спрималося як весняне рівнодення, а отже найприйнятніший день для воскресіння бога рослинності, який був мертвим або спав протягом зими. Згідно давньої поширеної традиції, 25 березня відзначалося як смерть Христа, незважаючи на стан Місяця. Цієї традиції дотримувалися у Фрігії, Кападокії, Галії і, здається, у самому Римі (пор. Фрейзер, v, стор. 306). Тертуліан стверджує, що Христа розіп’яли 25 березня 29 року н. е. (Adv. Jud., 8, том ii, стор. 719, а також Іполіт і Августин,; пор. Фрейзер, v, прим. 5 до стор. 306).

Це абсолютно неможливо історично і астрономічно, проте ця ідея глибоко вкорінилася в ранніх традиціях (пор. Фрейзер, v, стор. 307, а також див. роб. Датування Розп’яття і Воскресіння [№ 159]).

Таким чином, здається, ця найдавніша з традицій мала певний зв’язок з культом Аттіса. Наприклад, сосну було присвячено богу Аттісу, і невипадково усі залишки хреста зроблені з сосни (пор. роботу Хрест: Його Походження та Значення [№ 39]).

Цей феномен зміщення, за яким поганське свято замінюється святом з християнською назвою, спостерігається у багатьох поганських і язичницьких святах. Разом з теологією Матері-богині й Небесної діви, свято Діани було заміщене святом Успіння Діви в серпні. Такі ж зміни відбулися і з поганським святом Парільї в квітні, замість якого запровадили свято св. Георгія. Червневе свято води в середині літа було замінене днем св. Іоана Хрестителя. Кожне зі свят схоже за типом зі святом, яке воно замінило. Свято Усіх Душ, що відзначається у листопаді – це давнє поганське Свято Мерців. Народження Христа змінило народження Сонця. Свято Пасхи – це просто свято фрігійського бога Аттіса в період весняного рівноденства. Також слід пам’ятати, що переважно фрігійці стали джерелом мітраїчної системи і містичних культів (див. також роб. Миколаїти [№ 202]).

Мітра був привнесений до Риму піратами, яких захопив Помпей бл. 63 року до р. х. Смерть Христа протягом рівнодення відзначали саме в тих місцевостях, де виникло або було найбільш поширене поклоніння Аттісу, а саме: Фрігія, Галлія, частково Рим. Фрейзер каже, що досить важко віднести це до простого збігу (v, стор. 309).

Іншою характерною рисою є датування воскресіння 27-м березня, тобто двома днями пізніше, і це відбувається там, де існує скорочений період від розп’яття у п’ятницю до воскресіння в неділю. Фрейзер зазначає, що схожі зсуви християнських свят до поганських спостерігаються у святах св. Георгія і Успіння Діви (v, стор. 309).

Можливо, це треба віднести до охоплення вірувань, коли ми бачимо, що традиції Лактантія і, скоріше за все, християнської церкви у Галлії, змістили дату смерті Христа на 23, а воскресіння на 25 березня, якраз у відповідності зі святом Аттіса. За єврейським календарем неможливо, щоб у будь-який рік розп’яття Христа припало на цю дату, і це явно відноситься до поклоніння Аттісу (пор. Фрейзер, там же).

Але ми знаємо з історії і лінгвістики, що справжні дати воскресіння припадали на свято Єврейської Пасхи, яке за місячним календарем відбувалося 14 і 15 нісана і тривало до свята принесення Снопа трясіння в неділю. Таким чином, свято Єврейської Пасхи могло припадати на будь-який з двох днів тижня зі змінним проміжком у недільне свято Снопа трясіння, яке означало вознесіння Месії, а не його воскресіння, яке відбулося напередодні. Пасха, з іншого боку, обмежувалась розп’яттям у п’ятницю і воскресінням у неділю, що прямо протирічить Писанню. Спочатку, це припадало на визначені дати культу Аттіса. Слово Easter (Пасха) було навіть введене до англійського перекладу Біблії, щоб замінити слово Passover, і, таким чином, приховати основну ідею.

Давня арійська традиція, за якою нові вогнища запалювалися від пасхального вогню, і гілки з нього розносились до кожної оселі, щоб розкласти вогонь, який би захистив від богів грому, шторму і бурі, продовжилася серед германців. Ця традиція ще жила по всій німеччині у часи, коли Фрейзер писав свою книгу. Різниця між протестантським і католицькими общинами полягали у тому, що серед протестантів цьому звичаю надавали перевагу хлопці, а в католицьких – дорослі чоловіки. Ці свята прямо асоціювалися з давніми обрядами родючості. Церкву було привнесено пізніше, як місце початку процесії, навкруг якого вона просувалася, згідно з обертанням Сонця. Вогні розкладалися на Пасхальних горах.

Цю практику було привнесено до католицизму як Пасхальну свічку. Цю єдину велетенську свічку запалювали на Пасхе в суботню ніч перед Пасхальною неділею, а потім запалювали від неї усі свічки в церкві. Це тривало рік до приходу наступної Пасхи, коли знов запалювали єдину Пасхальну свічку. Вогнища продовжували розкладати у католицьких країнах, і на таких вогнищах в період Пасхи часто спалюють дерев’яну фігуру, яку називають Judas (Іуда), при цьому золу часто змішують з попілом гілок освяченої пальми, і все це потім змішують з зернами, призначеними до сіву. Навіть там, де це жертовне зображення не фігурує, самі вогні називають Спалення Іуди (Фрейзер, х, стор. 121). Фрейзер пише, що у Баварії щойно запалена Пасхальна свічка використовувалась для того, щоб засвітити ліхтарі, і що до вогнища бігли хлопці, щоб засвітити її. Першого з них хазяйки наступного дня, тобто в Пасхальну Неділю, нагороджували червоними яйцями у дверях церкви. Спалення Іуди супроводжувалося загальним святкуванням (там же, х, стор. 122).

В цей же день в Абруцці з церков збирають святу воду для захисту проти відьом і хвороб, які вони насилають. Воск зі свічок кладуть на дах. І він слугує захистом проти грому і блискавки в бурю. В Калабрії й усюди в Італії звичаї щодо нової води схожі до цього. Такі ж вірування знаходимо і серед німців Богемії (див. також розділ Богоявлення).

В кабалістичному іудаїзмі, особа входить до Врат Кавани (або концентрації) через медитацію, засновану на вогні. Символізм тут полягає в тому, що особа підіймає свій розум шляхом медитації від одного вогню до вищого. Два вогні називаються Бахір (блискучий) і Зохар (сяючий), згідно з двома найважливішими кабалістичними класиками (Каплан, Медитація і Кабала, Weiser, 1982, стор. 118). Ці вогні відповідають Сефіроту. Ці системи були описані равином Моше де Леоном (1238-1305) у його роботі Shekel ha Kodesh, написаній у 1292 році.

Ця система сходження є шаманізмом, аж до сьомого великого вогню Ain Sof. Ці вогні:

Tov (Добро) Nogah (Жар) Kavod (Слава) Bahir (Блиск) Zohar (Сяйво) Chaim (Життя), і безкінечним і сьомим є Ain Sof (корона).

Іхніми відповідниками вогню Sefirot є Chesed (Любов) Geveruah (Сила) Tiferet (Краса) Netzach (Перемога) Hod (Велич) Yesod (Основа) (Каплан, там же, стор. 119).

Про давній Zohar кажуть як про кольоровий вогонь, і це уявлення походить з маздейських систем. Кольори семи рівнів поклоніння Сін як богу Місяця ототожнювалися з Зіккуратом у Вавилоні (див. роб. Золотий Тілець [№ 222]).

Уся ця система є явним містицизмом, і використання свічок в різних його формах прямо пов’язане з магічними і містичними звичаями, крім випадків, коли їх засвічували у Храмі Бога в Менорі.

Таким чином, з кварто-дециманського диспуту ми знаємо, що невірне датування системи виникло в Римі, у другому столітті, і йому протистояли служителі церкви, яких навчали апостоли, а саме Полікарп, який дискутував з Аніцетом, і його учень Полікрат, який протистояв Віктору (Вікторину). Пізніші роботи Сократа Схоласта (бл. 439 р. н. е.) вносять помилки до історії, і є невірними на багатьох підставах, багато з яких згадуються компіляторами роботи Нікейські й Пост-нікейські Отці (пор. НПНО, вид. 2, т. 2, вступ до тексту).

В місяць Ксантій, який ми звемо Нісан і вважаємо початком року, на чотирнадцятий день місяця, в час, коли Сонце знаходиться в сузір’ї Овна, оскільки у цьому місяці ми були звільнені з Єгипетського полону, він також наголошував, що ми маємо приносити щорічну жертву, яку після виходу з Єгипту вони нам заповіли приносити, що називається Пасха.

День Приготування 14 Нісана раніше розглядався, таким чином, як початок Пасхи і цей день міг припадати на рівнодення, але 15 Нісана, яке вважалося першим Святим Днем і вечором, коли їли Пасху, не могло припасти на рівнодення. Давні звичаї є основою для сучасних правил, але після розсіювання євреїв відзначалось тільки 15 Нісана, а не обидва дні, як вони робили це раніше згідно Второзаконня 16:5-7.

Ми також бачимо зі свідчень Сократа, що Нікейський собор не визначив дату Пасхи, як це вимагалося в Audiani (див. НПНО, там же, стор. 131, і прим. 14 до стор. 131). Її було визначено згідно з давньою традицією, і, як ми знаємо, визначено за традицією поклоніння богу Адонісу і богу Аттісу разом з Іштар або Венерою, і системи поклоніння Сонцю. Це вирішило конфлікт між поганськими системами поклоніння Аттісу і Адонісу. Нікея просто прийняла Пасху як офіційне свято, використавши існуючу поганську традицію, але гармонізувавши її. Вона не визначила й не призначила свято. Євреї до 358 року встановили абсолютно помилковий календар, незадовго після Нікеї, як пише Сократ. Ця подія набагато ближча до його часу, а значить, точніше описана. Таким чином, християнська Пасха була майже знищена язичництвом, яке встановило сучасну Пасху, або помилковий календар равінічного іудаїзму, зсунувши попередню Пасху, датовану Нісаном, згідно місячного календаря. Собор у Нікеї проголосив, що визначення Пасхальної Неділі як Неділі, що слідує за повним Місяцем, зробило майже (але не повністю) неможливим для Пасхальної Неділі припасти на ту ж Неділю, що і пожертвування снопа потрясіння Пасхальної Неділі, якщо та припаде на 15 Нісана. Таким чином, майже неможливо, щоб сучасна і єврейська Пасхи вірно співпали за деяких обставин. За їхнім твердженням, вони, начебто, не бажали віддалити Християнство від євреїв, але насправді це є рішенням системи фальшивого бога, призначеним для того, щоб змістити справжнє свято і привести його у відповідність до пантеїстичного поклоніння.

Чиста англійська мова говорить про це найбільш промовисто. У ранніх церковних роботах Пасху називали Pash. Термін Easter походить з давньої англо-саксонської форми.

Беда виводить це слово від Eostre (нортумбр. вим. Йastre), богиня, чиє свято відзначали у весняне рівнодення (там же).

Слово Easter (жін. мн. Eastorn) – це насправді ім’я Іштар, що, в свою чергу, є іншим іменем Астарти. Як Ashtaroth, що є єврейською формою множини, що вказує на численні місцеві імена Астарти (Второз. 1:4; грець. Ashtoreth) вона була Ханаанською богинею родючості Athtarath, що вимовлялось, можливо, як Ashtarath або Ashtereth.

Звідси греки й запозичили Астарту, а євреї в написанні імені їхнього язичницького бога в біблійному тексті, судячи з усього, зберегли співзвучність, але замінили голосні так, що слово стало звучати як bosheth, або сором. Аштарат, або Іштар, перетворилася на Easter (Пасху) мовою англо-саксів ще до приходу їх у Британію.

На Рас Шамра, у формі Анат вона відіграє провідну роль протягом затемнення бога Сонця Ваала у вигляді божества рослинності (Тлумачний біблійний словник, том 1, стор 254). Вона менш знана в Палестині як Аштарот, ніж як Астарта, що приймає тут на себе роль Анат. Усе, що ми бачимо – це одна й та сама роль, яку богиня грає під різними іменами, можливо, відображаючи деякі важливі місцеві або інші аспекти. Тут ми бачимо таку ж відсутність різниці, як і між Діаною й Артемідою. Ритуали культу родючості Ваала і Астарти, що проводилися кожної пори року, бачимо в давньому ізраїлі (Кн. Суддів 2:13; 10:6; пор. Тлум. Бібл. Словн., там же). Самуїл у Массіфі під час обрання Саула наказав Ізраїлю відректися від Ваалів і Астарт, що говорить про те, що вони були пов’язані між собою і численні (1 Цар. 7:4). Ізраїль не послухався, і визнав своє відступництво лише після перемоги Филистимлян. З 1 Кн. Царств ми бачимо її культ у Беф-сані, який не був зайнятий Ізраїлем і був зруйнований в часи Давида. Звідси випливає, що її культ був загальним для цієї території. Її називають Аштарот Рогатою (Ashteroth-karnaim). Це місто належало Рафаїмам і знаходилось на території Ога, царя Васану (Второз 1:4; 3:10; Єгош. 12:4). Кедорлаомер нападав тут на Рефаім (Буття 14:5). Пізніше тут мешкав Махір (Іс. Нав. 13:12, 31), і це місто було зроблене містом вигнання (1 Хронік 6:71; пор. Іс. Нав. 21:71). Це – представник богині Астарти, яку звичайно зображують з рогами і представляють так само, як Хатор – єгипетську богиню-корову. Таким чином зображуються Іштар з богом Місяця Сін, чиї загнуті догори роги пов’язують з серпом Місяця на горизонті, і з Венерою, як вечірньою зіркою (пор. роб. Золотий Тілець [№ 222]). Таким чином, система була давньою, і центром її був Рафаїм і релігійні системи, в основному малоазійські, але вона концентрувалася навколо асиро-вавилонської системи.

Форма слова Ashteroth (a. soneka) є також загальним іменником, який позначає молодняк отари або збільшення племені щодо плодючості овець (пор. Второз. 7:13; 28:4, 18, 51). Давня етимологія цих термінів припускає зв’язок з системою родючості чи збільшення роду, і навіть може бути причиною того, чому наші предки назвали знак місяця весняного рівнодення Овен.

Астарта, або Easter у її різних формах – це мати-богиня, про яку йшлося вище. І яку пов’язували з сином-коханцем, як з Господом, що є значенням слів Ваал, Адоніс та ін. Як Небесна Діва або матір-богиня, вона була присутня, як ми бачимо, у символізмі золотого тільця, який збив зі шляху Ізраїль на Синаї, під проводом Мойсея (пор. там же). У цій трійці Зірки, Сонця і Місяця, ми бачимо її як богиню тілесного кохання як вечірню зірку (звідси також Венера), і богиню війни й ранкової зірки. Цю військову роль приписували Афродиті. Це звання прямо пов’язане з Сатаною з Ісаії, гл. 14, і Єзекіля, гл. 28. Вона пов’язана з богом Місяця Сін, з якого ми запозичили нашу концепцію світу, а також пов’язана з Сонцем, як з третім елементом Трійці. Свята також пов’язані з цим символізмом.

Покровителем культу Ашторет був Соломон (1 Цар. 11:5). Місце її культу, встановлене на Горі Розкладення, на Горі Оливок по інший бік Сіону було знищене протягом реформ Іосії. В обох випадках, цей культ пов’язаний з фінікійцями і частково сідонійців. Таким чином, система Бика Сін і жертви Мінотавру на Криті також пов’язані з ним через давню морську систему Повелителів Моря. Поклоніння їй прямо пов’язане з поклонінням богу амонітів Мілкому, і богу моавітів Шамаш. Вони, здається, асоціювалися з нею у формі Аштар, астральної Венери, жіночою формою якої є Ашторет.

Вона є жінкою й союзником Ваала у конфлікті з Рікою-і-Морем в текстах Рас Шамра, а в текстах дев’ятнадцятої династії Єгипта вона виступала як наречена, яку вимагав тиран Море. Вона була пов’язана з Ваалом як та, що дарує Життя або Смерть у сазі про царя Керета з текстів Рас Шамра. Так, цар накладає прокляття Аштарат-іменем-Ваала. Таким чином, її ім’я пов’язується з Ваалом і має як чоловіче, так і жіноче значення, як дружина, і та, що дарує родючість. За текстами Рас Шамра, її місце зайняла Анат, сестра Ваала, але, згідно з біблійними і фінікійськими написами, вона була найвизначнішим давнім божеством (Тлум. Бібл. Словн., там же, ст. Ашторет, стор. 255-256; пор. роб. Золотий Тілець [№ 222]).

Єгиптяни в часи правління Птолемеїв в Едфу зображували Ашторет з лев’ячою головою. Тут вона знов асоціюється з левоголовим божеством Еон і містеріями. Як Quodshu, або святість, тримаючи стебло папіруса і змію, вона стоїть на леві між єгипетським богом родючості Мін і Решеф, семітським богом знищення і смерті. Її зачіска нагадує стилізовані роги богині-корови Хатор. Бронзові статуетки з Гезеру зображують оголену постать з рогами, які вважають рогами Аштерот. Її культові системи процвітали в Бес-Шані з п’ятнадцятого по тринадцяте століття до н. е., а у другому столітті до н. е. на Делосі існував культовий центр Астарти Палестинської (там же, стор. 256). Знайдені символи родючості мають вигляд богині з зачіскою у вигляді рогів і виділеними грудями, часто з квіткою лотоса і змією. Якщо зображують матір-богиню, це є Ашера, і вона притискує до грудей голуба. Її також пов’язують з фінікійським богом зцілення Ешмуном в недатованому написі в Карфагені. Ця роль є ендемічною для всієї території розповсюдження культу, і її знаходять серед кельтів і друїдів, які піддались впливу Повелителів Морів в давні часи. Ім’я, що асоціюється з нею в асирійській формі Іштар, зучить як Ishtar-miti-uballit, або Іштар, що оживляє мертвих (там же). Таким чином, назва воскресіння на Пасху асоціюється з нею у формі слова Easter.

Таммуз пов’язувався з Царицею Небес, яка була також Небесною Дівою, як ми це вже бачили. Їй робили пиріжки, і пророк Єремія прямо засуджує цей звичай (Єр. 7:18; 44:19).

Цариця Небес, як ми бачимо, була давньою східною богинею. Її також пов’язували зі збиранням врожаю, і останній сніп і зерно з врожаю завжди присвячувались їй і називалися Цариця (Фрейзер, іі, стор. 146; vii, стор. 153).

В Афінах Цариця була дружиною Діоніса (іі, стор. 136 і далі, vii, стор. 30 і далі). Здається, укладення шлюбного союзу , так само як і заручення, зображувалися церемонією. Невідомо, чи роль бога грав чоловік, чи зображення бога. Аттичний закон дозволяв Цариці бути громадянкою і не знати чоловіків, крім її чоловіка (Фрейзер, іі, стор. 136). Їй допомагали чотирнадцять священних жінок, по одній для кожного алтаря Дионіса. Ця дионісійська містична церемонія відбувалась 12 Анастеріона (прибл. в лютому). Чотирнадцять клялися в чистоті й цнотливості перед Царицею в давній святині Дионіса на Болотах, яка відчинялася тільки в цей день року. Її одруження, здається, відбулося пізніше, і, згідно Аристотеля (Конституція Афін, ііі, стор. 5), у старій царській резиденції на північно-східному боці Акрополя, яку називали Стійло для скота. Проте, це була частина давнього свята родючості винограду і фруктових дерев, чиїм богом був Дионіс (Вакх у римлян) (пор. Фрейзер, іі, стор. 136-137 і прим. 1).

Цариця стала дружиною богів, але залишилась богинею родючості та матір’ю-богинею. У цій ролі, Царицю колосків вели у супроводі процесії наприкінці жатви.

Цариця Єгипта була також дружиною Амона (іі, стор. 131 і далі, v, стор. 72), і, таким чином, уособлювала собою богиню. Ця традиція пізніше виродилась, коли божественою дружиною ставала молода й прекрасна дівчина з хорошої сім’ї, яка вступала в нерозбірливі статеві зв’язки до досягнення статевої зрілості, і яку потім оплакували і видавали заміж (Страбон, xvii, І, 46, стор. 816). Греки називали цей звичай Паллади за іменем їхньої богині-діви Паллади.

Пророчиця Аполлона також грала роль дружини. Таким чином, в час, коли бог жив у Патарі, його зимовому оракулі й домівці, його пророчиця зачинялася з ним кожної ночі.

Як і Артеміда, богиня родючості Ефесу, богиня мала чоловіків, які називалися Essenes або Бджолиний Цар, і, здається, дотримувалися целібату протягом певного періоду, коли вони були присвячені богині. Записи та написи з Ефесу свідчать про те, що деякі з них були одружені.

Навколо її храму був гай з фруктових дерев (Фрейзер. І, стор. 7). Таким чином, її пов’язували з Деметрою, яку називали носительницею плодів (vii, стор. 63). З цього боку її також пов’язували з Діаною, ака була покровительницею фруктових дерев, як і вона (і, стор. 15 і далі). Фрейзер пов’язує цю матір-богиню з Лісовим Царем і його лісовою богинею Діаною Німейською. Здається, це має сенс, і пояснює, чому натовп в Ефесі, в Діяннях, звертався до богині як до Діани Ефеської. Ці звичаї були перенесені й до культу Діви, і фруктові дерева освячують в день Успіння Діви (Фрейзер, і, стор. 14 і далі). Культ Діви в християнстві – це ніщо інше, як культ Іштар, Астарти, Діани або Артеміди в давньому поганстві під новою личиною, а іноді в такому ж одязі.

Зв’язок з єгипетськими містеріями продовжується в культі Осиріса, чиїм поклонникам заборонялися пошкоджувати фруктові дерева (Фрейзер, vi, стор. 3 і далі). Тут ми бачимо тісний зв’язок, який показує, що це насправді не різні боги, а різні сторони однієї системи поклоніння з різноманітними варіаціями.

Цим Ессенам в Ефесі заборонялося вступати у зв’язок зі смертними жінками, так само, як і дружинам Бела і Амона з давніх часів заборонялося вступати у зв’язок зі смертними чоловіками. Звичай целібату здається логічним при посвяченні Цариці Небес, як Матері-богині. Саме тому жерці, присвячені їй, дотримувалися целібату або ж були євнухами. Цей звичай увійшов до християнства з поганських культів і гностицизму, який прийняв містичні культи (див. роб. Вегетаріанство і Біблія [№ 183]). Жінки в культі іштар не дотримувалися целібату і були нерозбірливі в зв’язках.Можливо, Пліній називав Синів Задока в Кумрані Ессенами саме тому, що деякі їхні ордени дотримувались аскетичного целібату. Самі вони не використовували такої назви, і застосування до них назви жерців поганського бога було б надзвичайно образливим.

Здається, існувала загальна віра в те, що Матір була також богинею Зерна, і їй часто присвячують останню частину врожаю, як символ, і з останньої частини врожаю роблять особливий пиріг, присвячений їй. Цей символізм розповсюджений у Європі в різних формах, і пов’язаний з символізмом Королеви Врожаю (пор. Фрейзер, vіі, стор. 149-151).

Жертовний пиріг печуть з нового ячменю або риса (Фрейзер, vііі, стор. 120). Ячмінь збирають на сучасну або єврейську Пасху. В індусів жертву приносили на початку жатви в новий або повний місяць. Ячмінь жали навесні, а рис восени. В дванадцяти черепках, присвячених богам Індрі й Агні, виставлявся жертовний пиріг, зроблений з нового зерна. Пантеону богів, Visve Devah, жертвували вівсяну кашу або варене зерно, а пиріг на одному черепкові дарувався небесам і землі (там же). Цей звичай збігіється з записом Єремії про дарування пирогів Цариці Небес, і, можливо, був загальним для усіх аріїв. В системі індуїзму приносилися жертви першоплодів, і винагородою жерцям був перший приплід свійських тварин, і, таким чином, ми бачимо, як давня арійська система жертвування першоплодів увійшла до індуїзму. Богинею врожаю є Гаурі, дружина Шіви. Рисові пироги або млинці жертвують зображенню Гаурі у вигляді рослини. На третій день його вкидають у річку чи водойму. З цього місця додому беруть пригорщу мулу або камінців і розкидають навколо оселі й садів і дерев, щоб забезпечити їхню родючість. Це схоже на італійський звичай, коли на третій день Пасхи вимітали церкви, і, значить, вказує на загальну традицію, набагато старшу за християнську. Пироги в християнській традиції стали булочками у вигляді хреста.

Вона увійшла до християнства у вигляді Небесної Діви, Марії. Християнська традиція відвела їй роль матері Ісуса Христа і богохульно назвала Божою Матір’ю.

В ранні часи існування християнства не було культу Діви Маріам або Марії. ERE щодо культу Марії говорить:

“Церковна наука вчить, що, як це знають віруючі, якщо мученики й поминаються на алтарі Божому, їм не моляться замість інших, кому ця молитва призначена” (Epp. і, [Opera, Оксфорд, 1682. стор. 81]).

Не існує прямого свідчення про те, що серед мучеників Діва посідала таке значне місце, як це зазначено (ERE, том 8, стор. 457-476).

єресь (Her, lxxix), за якою “деякі жінки у Фракії, Скифії й Аравії” поклонялися діві-богині, і жертвували їй щось на зразок пирога [kollurida tina], через що він і називає їх “Коллирідіани”. Їхні звичаї (пор. Єр. 44:19) й ідеї, що лежать у їх основі, були, безсумнівно, залишками поганства, яке завжди знало богинь-жінок.

Епіфаній був твердо впевнений, що Марії (або Маріам) не потрібно було поклонятися. В Літургії Св. Марка (Александрійській), Марію було включено до молитви до Бога про те, щоб він дав спокій святим померлим (ERE, там же, стор. 478). Марія або Маріам вважалася померлою й серед інших чекала на воскресіння.

Триунітаристи, а саме кападокійці, піднесли Марію у відповідь на аргументи нетриунітаристів, пізніше відомих як Аріан (пор. ERE, там же, стор. 476). Вони піднесли Христа як Бога, а потім піднесли Марію як Матір Божу, і, таким чином, Матір-Богиню і матір богів. Ці ідеї були повністю язичницькими й не існували до кінця четвертого ст. н. е. У. Р. Ремсей говорить:

Вже у 5-му ст. поклоніння Діві Марії в Ефесі стало відновленням у християнській формі давнього поганського Анатолійського поклоніння Діві-Матері (Pauline and Other Studies, стор. 126; пор. ERE, там же, p. 477, прим. 1).

найсвятішу, непорочну, благословенну, нашу Володарку, Матір Божу, і послідовну думку, яка показує, що їй ще моляться, оскільки її переривають вітаннями “Слава тобі, що повна милосердя … тому що ти народила спасителя світу” (ERE, там же. 478).

Трентський собор намагався зменшити розвиток ідолопоклонства, пов’язаного з Марією, і розділити концепції поклоніння Богу, Исусу, Марії й святим.

Святом євреїв, яке відображає вплив персів і греків, є Ханука. Воно не має релігійного значення, і протягом цього свята робота не припиняється. Це свято 25-го числа дев’ятого місяця Чіслев (або Кіслев), який приблизно співпадає з груднем.

Ми знаємо з книги Баруха 6:19 і далі, що вавилоняни запалювали свічки перед ідолами, і у кн. Баруха про це згадується зі зневагою. Греки також впровадили таку систему, як ми бачили це вище. З часів царства Селевкидів і його впливу на євреїв, елінізації Палестини не можна було запобігти.

Його політичний вплив, в основному, поширювався на Єрусалим, як каже Хаїм Шаусс у своїй роботі (Єврейські свята: Історія і Дотримання, Ханука, Schocken Books, стор. 211). Щоб зрозуміти наївність цього твердження, можна звернути увагу на те, що у Віфлиємі був гай грецького бога (див. нижче). На стор. 212 він говорить, що процес елінізації був спричинений політичними і економічними інтересами. Правлячою партією в Єрусалимі під Сирійським керівництвом була партія еліністичної аристократії. Конфлікт цієї системи досяг своєї вершини за правління Антіоха Епіфана. Першосвященником був елінізований єврей з аристократичної про-сирійської партії Ясон (пох. від Джошуа). Він спорудив гімнасій в Єрусалимі і впровадив грецькі ігри. Євреї переймали грецькі імена й культуру (пор. Шаусс, стор. 213). Коли розпочалася греко-сирійська війна, консерватора-Ясона замінив більш радикально налаштований про-греко-сирійський Менелай (Менех). Чутка про те, що Антіоха нібито було вбито на полі бою, дала Ясону привід для того, щоб увійти до Єрусалиму з 1000 людей і напасти на Менелая. Антіох увійшов до Єрусалиму і наказав вбивати кожного, хто підтримує єгипетську партію. Він сплюндрував Храм і забрав з нього коштовності й увесь золотий і срібний посуд. Менелай залишився на посаді. Роком пізніше Антіох знову пішов проти єгиптян, але отримав наказ від римського Сенату відступати, і був вимушений підкоритися (пор. Шаусс, стор. 214). Потім Антіоха примусили зміцнити імперію, щоб протистояти єгиптянам і римлянам. Для того щоб здійснити це, він наказав поклонятися грецьким богам. Євреї не підкорилися, і він був вимушений надіслати до Палестини армію, щоб примусити їх підкоритися. Єрусалимський Храм було перетворено на грецький храм. Дотримання єврейської віри каралося смертю.

Ханука нібито має увічнювати перемогу Хашмонеїв. Те, що ми бачимо, є періодом повного релігійного синкретизму з підтримкою партії євреїв. Звичай запалювання вогнів чи свічок протягом восьмиденного періоду, якого дотримуються на початку грудня, часто співпадає з Сатурналіями або святами Деметри і Матері-богині в Єгипті, що описані вище. Це є показником запозичення іноземної практики для відзначення перемоги єврейської аристократичної партії й дискредитації попередньої аристократії в очах людей. Цей звичай не має біблійної основи. Хаггаї 2:10-12 говорить про 24 Кіслева як про дату відновлення Храму. Для відповідності цього пророцтва й було введено невірну дату (див. також роботу Божі Пророцтва [№ 184]).

Шаусс говорить (на стор. 270) про Пурім і споживання Kreplech і Hamantaschen.

Слово Kreplech, можливо, походить з німецької, і, як і багато інших форм дотримання Пуріму, взяті з християнського “Масляного Вівторка” і внесені до свята Пурім. Можливо, з Пуріму походить звичай споживання Kreplech, якого дотримувались до дня перед Йом Кіппур і до Хашано Рабо.

Він пропонує жартівливе тлумачення, яке говорить, що їх їдять у дні, коли здійснюється звичай биття, тобто, за день до Йом Кіппур, коли чоловіки самі себе б’ють різками; Хошано Рабо, коли б’ють вербове гілля; і Пурім, коли б’ють Хамана (стор. 270).

Тут ми бачимо концепцію свічок як окремої душі особи, і спалення свічок для того, щоб створити світло. Ця практика може бути тільки асиро-вавилонського походження й походити від язичників-анімістів. Вона гинула після згорання свічки, але з’єднувалася з нею. Свічки запалюють, щоб заспокоїти душі десятьох демонів.

З наближеням Пасхи, сіцілійські жінки сіють пшеницю, чечевицю і канарчині зерна, у тарілки, які вони зберігають у темряві й поливають щодвідоби. Рослини скоро закриваються; стебла їх зв’язують разом червоними стрічками, і тарілки, у яких вони ростуть, розміщують на могилах, які роблять з зображенням мертвого Христа, у католицьких і грецьких церквах, так само, як сади Адоніса поміщували на могилі Адоніса. Цей звичай характерний не лише для Сіцілії, його дотримуються і в Калабрії, і, можливо, в інших місцевостях (Фрейзер, там же, v, стор. 253-254).

Сади також висівають у Хорватії, і часто пов’язують національними кольорами.

Фрейзер вважає, що церква вправно перенесла свято померлого бога Адоніса до пасхальних свят так званого християнства. Мертвий і воскреслий Адоніс став мертвим і воскреслим Христом. Зображення грецькими митцями сумної богині з помираючим коханцем Адонісом на руках нагадує, і, здається, слугувало моделлю для традиції Pieta у християнському мистецтві, де Діва обіймає мертве тіло свого сина (там же, стор. 256-257). Найбільш відомий зразок цього мистецтва – робота Мікеланджело у соборі Св. Петра.

Коли до міста увійшов імператор Юліан в той час, коли саме проходило святкування, його зустріли з таким урочистостями, що він дивувався, коли люди кричали Зоря Спасіння впала на Сході серед них (Амміан Марцеллін, ххіі, 9. 14; пор. Фрейзер, v, прим. 2 до стор. 258).

Ці події, хоч якою б нісенітницею вони не здавалися, цілком серйозно відбувалися близько 100 років тому в цивілізованій, так званій християнській країні, і про це знала й погоджувалася з цим католицька церква. Ці дії демонструють зв’язок селян зі старою сільськогосподарською системою, і так звані статуї святих просто замінили статуї давніх богів врожаю Адоніса, Аттіса, Астарти і Зевса – бога дощу, та ін.

Ці звичаї базувалися на ідеях і принципах, які можна знайти в давньому Китаї й будь-де на Сході. У 1710 році на острові Цон Мін в провінції Нанкінг, віце-король, після спроб задобрити бога, зачинив його храм і повісив на дверях замки після вигнання цього божества. Невдовзі після цього пройшов дощ, і божество відновили. У квітні 1888 року, мандаріни Кантону молили бога Лун-вонга припинити безперервну зливу. Він не прислухався до їхньої молитви, і вони зачинили його на п’ять днів, і дощ поступово вщух. Після цього його знов відпустили на волю (Фрейзер, і, стор. 298-299). Тож, тут присутня та ж ідея, яка випередила християнство на тисячоліття. Проте, християнство увібрало їх до себе, і вони домінували протягом цього століття.

За Біблією, це також символ Сатани, і, таким чином, передбачення Діви пов’язані з Ранковою Зорею, і можуть мати лише демонічне значення. Ворог виступає ангелом світла.

Астарту, божественну кохану Адоніса, асоціювали з Венерою вавилоняни, чиї астрологи ретельно прослідкували її перехід з Ранкової до Вечірньої зорі, виголошуючі передбачення згідно з її появою і зникненням (Фрейзер, v, стор. 258). Тому логічним було б припустити, що початок свята Адоніса припадав на появу Ранкової або Вечірньої Зорі. Оскільки зорю, яку славили люди Антіоха, було видно на сході, і якщо це насправді була Венера, то вона могла бути лише Ранковою Зорею. З цього можна зробити висновок, що слово Easter також пов’язане East (Схід), і відноситься до цієї давньої поганської богині ранкової зорі.

Проте, зв’язок з богом Адонісом і Астартою є беззаперечним. Також переконливим є зв’язок цих свят з Адонісом, а також Аттісом, як померлим і воскреслим богом, якому була присвячена сосна (Фрейзер, v, стор. 306). Символ мерця, повішаного на дереві, і потім поглинутого ним, щоб відродитися, лежить в основі залишків хреста, повністю зробленого з сосни. Пасхальна система, з її звичаями нового запалення вогнів, або звичай need-fire, є повністю антибіблійною і антихристиянською.

Він наводить переконливий, але невірний аргумент, говорячи, що християнство було схоже на буддизм, оскільки обидві ці течії були великою мірою етичними реформами, яких могла дотримуатись лише невелика кількість учнів, які були вимушені відмовитись від сім’ї й держави. Для того, щоб віру сприйняли, вона має бути змінена таким чином, щоб відповідати забобонам, бажанням і віруванням простолюдинів. Так і сталося у випадку Іудаїзму і Християнства.

Таким чином, віра Месії була зруйнована світовим білим духовенством, яке пристосувало цю віру до релігії давнього Риму і сонцепоклонницьких містичних культів. Це перекручення віри почалося з основних свят, які замінили біблійні свята святами сонцепоклонників. Вони впровадили свята Пасхи і Різдва, а потім і недільне поклоніння, яке змінило четверту заповідь, яка стосувалася дотримання Суботи. Вони створили міф про вічну цнотливість жінки, яку скоріше називали Марією, ніж Маріам, щоб приховати той факт, що вони вбили її синів і їхніх нащадків, братів і племінників світового Месії, Сина Божого, який прийшов, щоб навчати їх правді і врятувати їх від них самих (див. роб. Діва Маріам і сім’я Ісуса Христа [№ 232]). Різдвяна традиція включає в себе фігуру Діви, що народжує немовля в печері з року в рік, так само як вічне Сонце народжується в сонцестояння.