Християнські церкви Бога
[088]
Істинні доктрини християнської віри, що існували до розколу, спровокованого Диспутами про чотирнадцять днів 154-192 н.е.
(Видання 1.0 20020810-20020810)
Поняття трійці не існувало, доки воно не було визначено на Нараді в Константинополі в 381 році. В 325 році в Никеї концепт трійці сформульований ще не був. В основу там було покладено бінітарну систему. Всі католицькі церкви були унітарними, доки не була нав'язана ця система, яка прийшла до Рима на початку третього сторіччя як варіант культу бога Аттея.
PO Box 369, WODEN ACT 2606, AUSTRALIA
Email: secretary@ccg.org
(Усі права захищені © 2002 Вейд Кокс)
(Tr. 2005)
Ця стаття без змін і пропусків може вільно копіюватись та розповсюджуватись. Ім’я та адреса видавця, а також знак збереження авторських прав повинні вказуватись. Розповсюджені та поширені копії є безкоштовними. Короткі цитати можуть включатися в критичні статті або рецензії без порушення авторського права.
Ця
стаття є доступною
в Інтернеті
за адресою:
http://www.logon.org або http://www.ccg.org
Істинні доктрини християнської віри [088]
В Римі на середину другого сторіччя існувала така точка зору, що Христос був Великим Ангелом Ветхого Заповіту, який дав закон Мойсею. Ця точка зору була відображена в Першому повчанні до імператора Рима Джастіна Мартіра, який виступав від імені церкви в 150-155 роках н.е. Поняття верховного бога бере початок від унітаризму, який за допомогою Церкви другого сторіччя і модальної структури вірувань язичників третього сторіччя, потім появи бінітарної доктрини на соборі в Нікеї, повернувся до унітаризму з 327 року і, нарешті, затвердив його в 381 році. В самому Римі першого і другого сторіч сучасна позиція католицької церкви була б розглянута як прояв єресі і мала б право на існування тільки в найконсервативніших течіях, як то апостольських школах. Символи віри канонічного християнства, що збереглися до наших днів, грунтуються головним чином на подіях, що відбувалися протягом четвертого сторіччя. В цей час робилися спроби пристосувати доктрини Константинополя до більш ранньої основи. Никейській Символ віри по суті є перелицьованим зведенням канонів, прийнятих в Константинополі в 381 році. Никейські канони були «втрачені», а символ віри відновлений з тим, щоб зробити видимість того, що ці символи віри існували ще раніше. Так званий апостольський Символ віри є подібним винаходом. Легенда про те, що він був написаний апостолами в день П’ятдесятниці, є популярним міфом середньовіччя, метою якого було віднести походження цього зведення до шостого сторіччя (див. Псевдо Августин в статті Мигн П.Л. XXXIX, 2189, а також Пірмініус там же LXXXIX, 1034; Католицька енциклопедія Том 1, стор. 629).
Появу цього символу віри була нібито передбачено в проповіді Амброза (Мигн П.Л. XVII, 671 Kattensbusch I, 81). В цій проповіді йшлося про те, що ці символи віри були зібрані дванадцятьма незалежними один від одного переписувачами. Пізніше ці дванадцять чоловік перетворилися на дванадцять апостолів.
Руфінус (ca 400) (Мигн П.Л., XXI, 337) дає докладний опис того, з чого складається символ віри, який, на його думку, дійшов до нас з більш ранніх сторіч. Він не відносив кожне з положень лише до одного з апостолів, стверджуючи, що ці символи віри написали всі апостоли в П’ятдесятницю. Він використовує тут термін символ, підкреслюючи тим самим, що вони в своїх діях керувалися вірою.
Вперше цей термін зустрічається в 390 році в листі, адресованому Папі Сирісию від Консула Мілана (Мигн П.Л. XVI, 1213 (пор. н.е., там же)).
Термін, згаданий там, звучав як Symbolum Apostolorum (апостольський Символ віри).
Свідоцтв тому, що такий символ існував до Поради в Мілані, не існує.
Висновок напрошується сам собою. Після наради в Константинополі священики зіткнулися із завданням введення нової тринітарної системи, а, отже, потребували якогось символу або документа, який вони могли б узяти за основу і який би датувався більш раннім числом, ніж ті зміни, які були внесені в Константинополі, тобто до Нікеї 325 року. Так, з'явився так званий апостольський Символ віри, який ліг в основу і зробив прийнятною доктрину тринітаризму.
Термін «символ» з'явився вже пізніше за роботи Кіпріота і Фірміліана в третьому сторіччі. Фірміліан говорить про це як про «символ Трійці», що є складовою частиною ритуалу хрещення, (Мигн П.Л. III, 1165, 1143). Каттенсбух намагається віднести вживання цього терміну до Тертулія (cf. II, стор. 80, примітка і там же. Н.е. там же. стор. 630).
Поняття Символу віри може бути виражено такими термінами як "регулювання віри", "доктрина", "традиція". Ці терміни, регулювання віри, доктрина і традиція жодною мірою не спростовують існування так званого апостольського Символу віри, і в жодній з робіт ми не знаходимо цьому підтвердження. По суті, письмові свідчення віри повинні були підтверджувати, що віровчення четвертого століття були єрессю, про що свідчать писання, що збереглися до наших днів.
Найвидатніший теософ 19 сторіччя Харнак стверджував, що апостольський Символ віри має відношення лише до спокутування вини перед хрещенням в церкві Південної Галії, оскільки датується не раніше ніж другою половиною п'ятого сторіччя (Das арostolishe Glaubensbekenntniss, 1892, стор. 3; перен. Н.е. там же). Римські католики в особі Герберта Терстона погоджуються з цим твердженням, проте, стверджують, що в своєму остаточному вигляді символ віри оформився не в Галії, а в Римі (там же; див. Берн Журнал досліджень з теологиии, 1902 Липень).
Обидва вони дотримуються тієї точки зору, що інша, більш стародавнє формулювання Символу віри, так званий Символ віри Р., з'явилося в другому сторіччі в Римі, Терстон намагається віднести дату до часів апостолів.
Стародавнє формулювання Символу віри Р. полягало в наступному:
1.Вірую в Бога Отця Всемогутнього
2. І в Ісуса Хріста, Господа нашого, Його єдиного сина
3. Народженого від (з) Святого Духу від (з) Діви Марії.
4. Розіпнутого при правлінні Понтія Пілата і похованого
5. На третій день повсталого із мертвих
6. Він піднявся на небеса
7. Сидить праворуч від Отця.
8. Який прийде судити живих і померлих
8. В Святому Дусі
10 Священій Церкві
11. Прощення гріхів
12. Воскресіння тіла
Це найраніший Символ віри, який можливо відтворити, видано в другому сторіччі в Римі.
Документ Т (див. стор. 5 нижче) визнаний Римською Католицькою Церквою. В своєму остаточному вигляді він оформився недовгим раніше 700 року н.е. (там же).
Так тут було додано «Творець небес і землі», а також «що зійшов в пекло», «причащання Святих», «життя вічне», а також «зароджений», «страдницький», «померлий» і „милосердний”.
Якщо більш ранній документ існує, він напевно базується на концептах, наведених тут, а також на положеннях, висунутих Тертулієм, дослідивши які, ми можемо їх певним чином відновити.
Немає жодного сумніву в тому, апостольський Символ віри, що виник пізніше, є брехливим документом, оскільки містив поняття, щозаперечувалися ранньою церквою.
Складові Символу віри за Тертулієм
Ми маємо нагоду відновити давньоримський Символ віри, грунтуючись на роботах Тертулія від 200 року, аналіз яких був проведений Терстоном для Католицької Енциклопедії 1907 року Тома 1, стор. 630.
Для досягнення мети ним було використано три роботи
Від Діви (П. Л, II 889).
(1) Вірую в єдиного Бога Всемогутнього, творця світу
(2) І Його сина Ісуса Христа
(3) Народженого від Діви Марії (Маріам)
(4) Розіпнутого при правлінні Понтія Пілата
(5) На третій день воскрес із мертвих
(6) прийнятого на небесах
(7) Що сидить зараз праворуч від Батька
(8) Він прийде, щоб судити тих, що живуть і мертвих:
(9) через відновлення плоті
Adv. Prax. ii (P. L., II, 156).
(1) ми віруємо в одного єдиного Бога
(2) і сина Бога Ісуса Христа
(3) народженого від Деви
(4) померлого в стражданнях і похованого
(5) що воскрес до життя
(6) що знов повернувся на небеса
(7) сидить праворуч від батька
(8) який прийде, щоб судити тих, що живуть і мертвих
(9) що приніс від Отця Святий (Дух)
Praeser., De. xiii and xxxvi (P.L. II, 26,49).
(1) Вірую в одного Бога, творця світу
(2) Словом призвав Він сина Свого Ісуса Хріста
(3) З Духом і силою Божою, Отець помістив плоть в утробу Марії (Маріам), і був народжений він від неї.
(4) Був розіпнутим на хресті
(5) На третій день повстав;
(6) І був забраний на небеса;
(7) Сидів праворуч Батька;
(8) Прийде в славі, щоб дати праведним життя вічне, а грішників зрадити вічному вогню;
(9) Приніс з собою спокутну силу Свого Святого Духу
(10) Щоб правити віруючими (як помічає Терстон там же, в цьому пункті (9) і (10) передують (8).
(11) Відновить всіляку плоть.
З цих двох текстів ми можемо зробити висновок, що документ Р був витиснений пізніше вже існуючою формою, яку ми умовно називаємо Т. Терстон заперечує, що хтось вірив, що стародавній документ Р. дійсно був істинним Символом віри апостолів, бо в іншому випадку, його форма залишилася б незмінною.
Насправді, вони є абсолютно різними. Документ Р., а також праця Тертулія, що з'явилася наприкінці другого тисячоліття, є за природою своєю абсолютно унітарними. В цих ранніх документах мовилося про існування Ісуса Хріста ще до його приходу на землю в образі людини. Цей аспект досліджується в роботах Кокса Існування Ісуса Хріста до його пришестя на землю [243] (ХЦБ, 1998).
Тут абсолютно безумовно робиться акцент на відновленні плоті для суду і вічного життя.
Воскресіння Ісуса Хріста на третій день відбулося по волі його Отця.
Він був породжений дякуючи силі Бога, яка є Святий Дух. Таким чином, Дух – це сила, а не істота.
У варіанті Р. є пункт 11, що називається прощення гріхів, який Третулій в своїй роботі опускає, що, без сумніву, обумовлено тим чином думок, який і привів його згодом до доктрини Монтеня.
Тертулліан згадує той факт, що євреї шанували суботи, Молодика і свята, і були улюбленими дітьми Бога, поки євреї не перекрутили всі ці традиції. Суть цього конфлікту тлумачиться Тертулієм невірно, проте, він визнавав, що свят вони все ж таки дотримувалися, і що язичники проявляли більшу віру при дотриманні своїх свят, ніж християни (Тертулліан, Про ідолопоклонство, гл. XIV, Донікейські Батьки Церкви, Том III, стор. 70)
Воскресіння з мертвих означало воскресіння плоті, а, отже, існування пекла і раю спростовувалося. Ми маємо нагоду підтвердити ці положення посиланнями на більш ранні джерела нижче.
Нам відомо, що ні в чому більш рання церква не проявляла такої твердості, як в твердженні про існування єдиного Бога, який був Отцем, а також в запереченні існування Пекла і Раю.
Нам відомо, що протягом перших двох сторіч слова Трійця не мало жодного відношення до Християнства. Найближче, що ми можемо зустріти, це роботи Теофілія з Антіоха, який використовував термін trias, невірно переданий як «Трійця» в англійських перекладах його робіт. Цей аспект розглядається в статті Кокса Рання теологія про верховне божество [127] (ХЦБ, 1995, 1999)
В роботах Джастіна Мартіра міститься цінний матеріал для пояснення доктрин, а також ідей, що існували в церкві під час початку Полеміки про чотирнадцять днів, під час сходження Аніцета на престол єпископа Рима і пов’язаного з цим введення язичницької традиції поклоніння богині Естер, яка була покликана замінити свято Паски (див. Кокс Витоки святкування Різдва і Паски [235] (ХЦБ, 1998), а також Полеміка про чотирнадцять днів [277] (ХЦБ 1998).
Джастін безумовно говорить про Христа як про Ангела Присутності, який давав заповіт Мойсею на горі Синай (Перше повчання, гл. LXIII, Донікейські Батьки Церкви, Том 1, стор. 184). В Пс 45:6-7 він говорить про Христа як про Бога Ізраїлю, який підкоряється Отцю
В Другому Повчанні до Римського Сенату, він говорить наступне:
Оскільки ви самі лягли з тими, кого називають християнами, проте вони не визнають цього (істини воскресіння) і насмілюються богохулити проти Бога Аврама, Бога Ісаака і Бога Якова, тими, хто говорить, що воскресіння з мертвих не існує, і що їх душі після смерті відійдуть на небеса. Відженіть від себе навіть думку про те, що вони християни (там же, Донікейські Батьки Церкви там же, стор. 239).
В тому ж тексті Джастін йде далі для ствердження безперечного факту про те, що Воскресіння стане воскресінням мертвих святих із Христом.
Проте, я і інші, що є правовірними християнами, упевнені в тому, що, як говорили пророки Єзекиіль і Ісаїя, одного разу відбудеться і воскресіння з мертвих, і тисячоліття в Єрусалимі, під час якого він буде відбудований, прикрашений і збільшиться в багато разів (там же).
Немає ніякого сумніву в тому, що християни, що були основною релігійною течією у той час, розглядали доктрини гностиків про рай і про пекло як щось безбожне і богохульне (див. також Кокс, Душа [092] (ХЦБ, 1995); Воскресіння з мертвих [143] (ХЦБ).)
Істинні християни вірили у фізичне воскресіння до життя вічного і тисячолітню систему, тобто період в тисячу літ, який ознаменується правлінням Єрусалиму, а також Судом над всім сущим як апофеоз існування цієї системи.
З тлумачень библійних текстів Іреанаусом нам відомо, що вони також вірили в те, що правління божественною системою здійснюватиметься святими, які воскреснуть і стануть духовними єствами і будуть помазані подібно до елогімів на чолі з Ангелом Єгови (Зах 12:8). (див. Кокс Вибраний як елогім [001]) (ХЦБ 1994, 1999).
Із їхньої точки зору вибраний повинен узяти на себе обов'язки, подібні повноваженням Елогіма по відношенню до Христа. На їхню думку Бог продовжував себе як Елогим як єдиний Елоах, а вибрані повинні стати богами подібно Богу і з Богом. Таким чином, Бог продовжував Себе, а Дух Святий був тією силою, яка це забезпечувала (Кокс Укріплений з Отцем [081]) (ХЦБ, 1994, 1999), а також Святий Дух [117] (ХЦБ, 1994, 2000).
Початок шанування неділі в Римі пов'язаний з впливом Таїнств і культу Сонця (див. С.Бачиочи, Від Суботи до неділі, Понтификал Григоріан Юніверсити Пресс Рим,1975). Ця помилка привела до появи цілого ряду нововведень, таких, наприклад, як початок святкування Паски. Коли так звана Паска з політичних причин була запропонована Анісетусом, це зустріло неприйняття церкви за межами Рима, виразником думки якої був учень Іоанна, якого звали Полікарп. Коли єпископ Віктор в 192 році вжив заходів по насильницькому ухваленню цієї традиції Римською Церквою, Полікрат, послідовник Полікарпа, виявився не в змозі стримати цей потік, і християнська церква розділилася так, що, не дивлячись на помилку послідовників Монтеня, можна назвати першою великою Схизмою. Саме по розпорядженню Віктора кожний, хто не прийняв свято Естер замість Паски, мав бути відданий анафемі (Кокс, [277] в цитованій роботі).
Таким чином, перший генеральний розкол відбувся в 192 році і був пов'язаний з суперечністю між Єврейською Паскою і святом, званим на честь богині Естер, результатом чого стало насильницьке насадження Римом свята Естер (англ. Easter, укр Паска) (див. Полеміка про чотирнадцять днів [277]). До 325 року, коли відбувалася Нарада в Нікеї, через поклоніння Аттею і Естер в християнство проникла настільки значна частина язичницької доктрини, що на вищезазначеній Нараді відбувся ще один розкол.
Одна іновація змінювала іншу, але всі вони мали своєю основою культ Таїнств, а також політичні важелі, що знаходилися в руках глав церкви. На підставі теологічних побудов, які грунтувалися на чудових осяяннях Августина, від яких він так і не оговтався, під впливом каппадосіян на Нараді в Константинополі була допущена жахлива помилка, яка стосувалася введення догмата Трійці.
Так званий Никейській Символ віри був наново сформульований в 381 році в Константинополі, оскільки оригінальні свідоцтва були імовірно втрачені (див. також Кокс Бінітарізм і Тринітарізм [076]) (ХЦБ, 1994, 2000).
В документі Т, на який посилається Терстон (цит.), мовиться наступне
(1) Вірую в Бога Отця Всемогутнього, Творця Небес і Землі
(2) І в Ісуса Хріста, єдиного сина Бога нашого
(3)Який був зароджений Святим (Духом) і народжений від Діви Марії (Маріам)
(4)Який ніс страждання при Понтії Пілаті, був розіпнутий, помер і був похований;
(5) Він зійшов в пекло, на третій день він знов повстав з мертвих;
(6) Він піднявся на Небеса і сів праворуч Бога Отця Всемогутнього
(7) Звідти він прийде судити тих, що живуть і мертвих
(8) Вірую в Святий [Дух]
(9) Свята Католицька Церква, лик святих:
(10) Прощення гріхів
(11) воскресіння тіла і
(12) вічне життя
Терстон помічає, що різниця, якщо не брати в увагу детальне дослідження грецького тексту, полягає в тому, що документ Р. не включає такі поняття як «Творець небес і землі», «Зійшов в пекло», “лик святих”, «життя вічне», слів «зароджений», «страждав», «помер», а також «Католицька». Терстон вважає, що багато хто з цих слів, якщо не все, були відомі Ієрому в Палестині в 380 році (посилається на Морін Огляд діяльності Бенедіктинського ордену, січень, 1904, і далі).
Таким чином, ця помилка сходить до каппадонисіян, тобто періоду, який передував Нараді в Константинополі 381 року, і нам слід прийняти цю точку зору.
Таким чином, виникнення ісламу стало неминучим. До 632 року н.е. були закладені основи для розділення теології і Монотеїзму, відмінності між гілками якого стали такими значними, що результати цього холокосту в історії позначаються і на нас. Послідовники Тринітарної системи, хадіти і послідовники Талмуда є злочинцями, які брехали і спотворювали історію релігії для втілення власних задумів, а також засуджували до смерті тих, хто говорив правду про істинну віру і прагнув слідувати цій вірі так, як це було заповідано святими.
Велічайім припущенням сучасного Християнства є те, що Бог існує у вигляді трьох єдності або іпостасей. Ці три єдності, за словами багатьох, це Отець, Син і Святий Дух, незважаючи на те, чи вважаються вони реально існуючими людьми чи ні. Ці три єдності і утворюють Трійцю.
Ще одним помилковим припущенням є те, що рання Церква практикувала двобіжжя, а не тринітаризм. Під цим твердженням розуміється, що Христос є істотою, підлеглою волі Батька, проте, він існував вічно. Тільки два істинні Боги існували поряд – Отець і Син. В стародавні часи ця помилка трактувалася як єресь про подвійну владу. Дане припущення суперечить тому, що говорить Іван (17:3 і 1Ів 5:20), який стверджував, що існує лише Один Істинний Бог, а Ісус Хрістос є Його сином. В послання Павла з посиланням на 1Тим 6:16 мовиться про те, що Бог – безсмертний. Таке розуміння Івана і Павла, а також інших апостолів підтримувалося і їх учнями, і послідовниками.
Припущення про триєдине єство Бога, кожна з складових частин якого є вічним і рівним в правах з іншими не належить апостольській і ранній Церкві. Поняття про Верховного Бога як про єство, що складається з трьох складових, з'явилося за багато сторіч до появи Христа. Немає сумніву в тому, що поняття триєдиного бога бере початок від ранніх цивілізацій, і, швидше за все, з’явившись в Азії, розповсюдилося на схід. Ці концепти увійшли до Християнства в основному завдяки грекам і їх впливу на римлян.
Перша згадка про потрійну природу Бога в християнстві
Вперше у відношенні до християнства про Верховне божество як про триєдине єство сказав Теофілус з Антіоха (180 рік н.е.), використовував при цьому термін „троїстість”, який був покликаний служити перекладом до латинського „trinitas”. Термін використовувався їм в тому місці, де він говорив про троїстість Бога, Його Слова і Його Мудрості (Теофілус Аутолікусу).
Донікейські Батьки Церкви перекладали слово троїстість як трійця). Наступний раз цей термін використовується Тертулієм (De Pud, з. xxi, P. G., II, 1026). Тертулій став першим, хто заявив про єдність трьох «істот», проте логіка його міркувань і аргументи була продиктована його залежною позицією (див. Шафф Історія Християнської Церкви, том II, стор. 570). Найближчий відповідник доктрині, прийнятій в Нікеї ми можемо знайти лише у римського єпископа Діонісия (262 рік н.е.), який за походженням був греком. Його метою було недопущення ототожнення цих трьох сутностей із різними Богами (Шафф, там же).
Припущення про те, що Бог є єдністю, що скдадається з двох частин і істотою, яка втілює собою дух або владу і походить від однієї або двох вищезазначених складових, відноситься до тринітаристської доктрини кінця четвертого, п'ятого і шостого століть. Це припущення було зроблено на підставі вищезазначеної тріади (див. вище), але згодом було відкинуте як неадекватне. Як триєдина космологія, так і саме поняття Трійці у наш час є необгрунтованими з библійної точки зору.
Концепт Трійці може розглядатися з двох точок зору:
1. „Три істоти, що в рівному обсязі володіють чудовою природою”. Ця точка зору стає домінуючою з часу Нарад в Нікеї і Константинополі.
2. Син і Дух походять від Батька, який є єдиним джерелом Верховного божества. Ця точка зору була переважаючою серед Отців церкви і Церкви взагалі до часу Наради в Нікеї (325 роки до н.е.) (див. Дж. Х. Джойс Католицька Енциклопедія (К.Е.), стаття Трійця, том 1, XV, стор. 51).
Поняття Трійці грунтується на низці помилкових припущень, що йдуть врозріз з свідоцтвами Біблії. Наведемо два основні припущення, які є помилковими , що стає очевидним після наведених нижче цитат:
· слово, перекладене як Бог відноситься до одного, двох чи більше єдностей або іпостасей; і
· Христос є Богом, вічним і подібним Богу, Богу Отцю.
Що означає рівний і такий же вічний
Багато хто із дослідників часів Батьків Церкви заперечував паритетність Отця і Сина. Отже, слідуючи цій логіці, вони не можуть бути рівноправними. Це витікає з наведених нижче цитат:
Нашим вчителем, який дає нам це знання, є Ісус Хрістос, який народився спеціально для цього, був розіпнутий за часів Понтія Пілата, прокуратора Юдеї при правлінні Тіберія Цезаря. Саме тому ми шануємо Його, усвідомлюючи, що Він – Син Єдиного Бога, але шануємо Його на другому місці, а пророчий Дух – на третьому. Вони можуть називати нас божевільними, оскільки ми ставимо розіпнуту людину після незмінного і вічного Бога, Творця всього сущого, оскільки вони не розуміють таїнства, укладеного тут, яке ми пояснюємо вам, і благаємо вас про пильність (Апостоли. I, xiii).
Першим після Бога Отця і Правителя всього сущого, який суть є Слово (або logos), є Син (Апостоли. I, xxxii).
Буде невірним, проте, розуміти Дух і силу Бога як щось, відмінне від Слова (або logos), яке так само володіє правом первородства (Апостоли. I, xxxiii).
Джастін говорить про Логос як про щось, що виходить від Бога і здатне акумулювати в собі поняття Духу взагалі і Христа зокрема.
Про ангелів так само мовиться у зв’язку з чином Бога. В розділах 13, 16 а також 61 Джастін несхвально говорить про поклоніння Ангелам.
Джастін ясно говорить про Христа як про Ангела Присутності, який давав Мойсею закон на горі Синай (Перші апостоли. гл. LXIII)
Ймовірно, Джастін був одним з перших, хто зафіксував введення богослужінь в неділю (див. Бачиочи Від суботи до неділі, стор. 223 і далі), проте, по суті своїй він залишався субордионістом. Щодо суботи і вживання її до євреїв як покарання його точка зору є дещо суперечливою. Така точка зору не поділялася в той час християнами, і тому Бачиочи говорить, що Християнська Церква ніколи не приймала цієї помилкової заяви (стор. 225). Судячи з його діалогу з Тріфо, віруючи дотримували і суботи, і Священних Днів, як це відбувалося і в Римі в середині другого сторіччя.
Стверджуючи, що Бог ввів обрізання і святкування Субот лише у зв'язку з гріховністю євреїв як знак відмінності, відділяючи їх від інших народів і нас, християн, щоб тільки євреї могли переносити страждання (Діал 16:1, 21:1; див. також Бачиочи, там же), ми звинувачуємо Бога в поблажливому відношенні до окремих людей, що суперечить тому напливу відчуттів, які охоплюють нас при сповіді, коли ми перетворюємося до нового життя.
Іренеус говорить про Бога:
Він повелів – і вони були створені; Він сказав – і вони із'явилися. Кому ж у такому випадку він повелівав. Провідником Його волі було Слово, а небеса і їх влада були створені лише диханням, витікаючим із Його вуст [Пс 33:6]. (Adv. haer. III, viii, 3).
Іренеус продовжує:
Доведено, що ні пророки, ні апостоли ніколи не звалися іншим Богом або Господом. Так міг називатися лише істинний і єдиний Бог. Проте, те, що відбулося пізніше, відділилося від Того, хто задумав, вдихнув життя і утілив свій задум. Оскільки Він Сам не є чиїм-небудь створінням, Він не має ні початку, ні кінця, немає нічого, чого б йому не діставало. Він є самодостатнім, більш того, Він дає це відчуття, існування всім, проте, не дає в їх руки створеного Їм (там же).
За словами Іренеуса можливість стати Богом (теосом або елогімом) може розповсюджуватися на Логос, відділяючи його тим самим від всього решти створеного на землі (там же). Він також висловлювався про місце Бога, Сина, а також тих, кого називають theoi або elohim
Не виникає сумніву в тому, що Іренеус дотримувався субординаціоністської точки зору щодо Верховного божества. Вірне Воїнство також включено в раду, згідно тому, що мовиться в Об 4:5, таким чином, вірне Воїнство також є Церквою Бога. Немає сумніву, що термін elohim або theoi повинні були розповсюдитися і на Церкву. Це було точкою зору, традиційною для Церкви першого сторіччя від Івана до Полікарпа, що був наставником Іренеуса, і до другого і подальших сторіч.
Клемент Алексадрійській говорив про це схожим чином:
Син втілює собою силу Бога, що є найстародавнішим Словом Отця, вимовленим ще до появи всього сущого, і Його Мудрість. Він цілком вірно називається Вчителем тих, хто був створений за Його образом. Енергія Господа має безпосереднє відношення до Всемогутнього; тобто, Його Син, по суті, є енергією свого Батька (("Strom.", VII, ii, P.G., IX, 410)).
Проте, Клемент усвідомлює те, що доля вибраних – стати богами. Він говорив про це, згадуючи поняття гносис, яке певною мірою може бути застосовано і до людини під час її перебування на землі.
Проте, свого розквіту воно досягає після фізичної смерті людини, коли душа (людини, володіючого гностисом) спрямовується до визначеного для неї місця, де, ставши богом, вона може знайти абсолютний вічний спокій, споглядаючи щонайвищу божественність «лицем до лиця» разом з іншими (С. Р. З. Лилія Клемент Александрія Дослідження з христианського платонізму та гностицизму, Оксфорд, 1971, стор. 142).
Таким чином, тут ми маємо справу з грецьким поняттям гносис, яке поєднується з більш ранньою доктриною про те, що колись ми станемо богами або елогімами. Проте, тут немає навіть припущення про те, що Христос або інший бог можуть стати рівними цій вищій божественності.
Іполит говорить про це більш безумовно:
Зараз, коли Нетус стверджує, що Син і Отець є одним і тим самим, ніхто не має залишатися в невіданні. Він стверджує наступне: «коли Отець насправді не був народжений, Він вже був схожий на Батька; Йому доставляло насолоду переходити з покоління в покоління, народжуючись знов, Він Сам став Своїм власним Сином, а не чиїмсь іншим». Таким чином, автор намагається довести владицтво Бога, припускаючи, що так звані Отець і Син насправді є одним і тим самим, жоден з них не відбувся від іншого, а тільки Сам з себе, а Отцем і Сином вони називаються лише через зміну часів (Іполит повторює свої погляди в огляді, Книга Х) (Con. Noet, n. 14, "Спростування єресі", Кн. IX, Гл. V, Донікейські Батьки Церкви, Том V, стор. 127-128);
Саме цей дослідник став винуватцем того, що з'явилася помилка, що Христос є лише випромінюванням Бога Отця. Іншими складовими небесного Воїнства є створення Сина, отже вони не можуть причаститися до божественної природи подібно Сину. Це і є головною помилкою, на якій згодом будувалася вся доктрина Трійці. Елогіми, згідно Біблії, це численне Воїнство, де Агнець є Первосвящеником. Він – один з них, їх побратим, сотовариш, не дивлячись на те, що вся ця ієрархічна структура була створена ним, в ньому і для нього (Сол 1:15).
Святі, згідно Евр 3:14 стають побратимами Христа, а також братами Воїнства (Об 12:10), такими ж спадкоємцями, як Христос. Небеса і все на них створене разом з Сином Божім – це духовні і фізичні єства. Це те, про що мовиться в Ін 1:3 щодо створення і в 1Кор 8:6 щодо всесвіту (або ta panta) і людей. В Посланні до Колосян1:15-17 спеціально виділяється створення всього видимого і невидимого. Створення трону або влади через нього і для нього не може відноситися до Ради Елогимів. Створення влади Христової (або kuriotetes) не має на увазі щось фізичне, матеріальне.
Найнеймовірніше припущення, що стосується доктрини Іполита висловлюється в Новій Католицькій Енциклопедії (Н.К.Е.), статті Трійця, Священний том XIV, McGraw Hill, Нью.Йорк., 1967, стор. 296
Іполит, спростовувавши те, що говорив Нетус (10), в своєму перебільшеному прагненні співвіднести Христа з Його Отцем, наполягає, що Бог був споконвічно був множинним.
Порівнюючи це твердження з оригінальним текстом Іполита вище, ми можемо стверджувати, що тут міститься явна помилка(З. Нетус 10).
Тертулій в Against (Adv.) Praxeas говорить наступне:
У єдиного істинного Бога був Син, Його Слово, що бере початок від Нього Самого, за допомогою якого було створене все суще на землі. Все це має загальне походження, що пояснюється цілісністю матерії, проте, таїнство цього розділення все ще покрито завісою таємниці, проте саме це таїнство розподіляє цю єдність на Трійцю, на три діючі істоти – Отця, Сина і Святого [Духу]. Проте, вони розділені не за ступенем значущості, а за станом, не по суті своїй, а формою, не за обсягом влади, а за аспектом діяльності. Не дивлячись на це, всі вони походять з однієї субстанції, підпорядковані однаковим умовам з огляду на те, що існує Один Бог, з якого виходять всі ці форми, що називаються Отець, Син і Святий Дух. (II);
Тертулій затверджує, що Отець підняв Сина з мертвих (II). В цьому місці Тертулій проводить серйозні грані у відносинах між цими трьома єдностями, які по суті є суб'єктами різних сторін діяльності Бога. Син і Дух походять від Отця і є похідними від Його проявів. Тертулій вибудовує Трійцю в математичній послідовності, відділяючи кожного з її складових (III). Він також дотримується тієї точки зору, що Царство Боже виходить від Отця (III). Це те ж саме, якби Син був підлеглий обом (III), а Дух підкорявся б Сину через Отця (IV).
Тертулій говорить про те, що Святий Дух виходить від Отця через Сина. Він стверджує (IV), що Отець і Син – це дві різні персоналії. Отже, можна зробити висновок про те, що істинний бінітаризм починається з Тертулія.
Зі всієї історії розвитку теології, викладеної вище, очевидно, що трактування Біблії, а також суть ранньої Церкви були субординаційними і керувалися принципами єдинобіжжя. Бог Отец був Богом і Отцом Месії, який був первістком серед безлічі своїх братів (Рим 8:29). Святий Дух – це свого роду механізм, за допомогою якого всі Сини Бога, включаючи ангелів, можуть досягти єднання з Богом. Христос був одним з безлічі духовних синів Бога, проте, він був єдиним народженим (моногенным) (Сином) Богом, першим породженням небесного Воїнства як первосвященик обраних.
Це розуміння було втрачено зважаючи на синкретичність ранної церкви. Культи таїнств зробили свій вплив на теологічні переконання і ритуали ранньої Церкви. Бачиочи (цит.) пояснює перехід від шанування суботи на шанування неділі, входження в християнство таких язичницьких свят як Різдво і Паска (Естер, свято на честь богині Естер) впливом культу сонця. Перехід від Свята Опрісноків і єврейської Паски до язичницького свята на честь богині Естер (в українському перекладі англійська назва Паски звучить як Естер), який був достатньо масованим.
Зміни в християнстві, обумовлені культами таинств/сонця посилили тиск на цілісність і деюдифікацію закону і свят (див. Бачиочи, цит.), які грунтувалися на місячному, а не на сонячному календарі. Вищою точкою спроб синкретизації став Собор в Нікеї. Біблейна космологія грунтувалася на унікальності і верховній владі Елоаха. А це призвело до серйозних наслідків для досі незаплямованих законів природи.
Ці зміни в системі за логікою речей могли б мати дійсну силу тільки в тому випадку, якщо Христос буде вознесений на один рівень з Богом, що дасть Церкві можливість володіти такою владою, яку тільки можна передати в її повноваження. Першим посяганням на закон сталі питання про Паску і неділі. Насильницьке насадження неділі як дня для поклоніння почалося з Собору в Ельвірі (с. 300)
Не випадково, що саме в Нікеї розв'язувалося питання про Паску і про заміну традиційного свята святкуванням на честь богині Естер. Не випадково також, що наступним питанням, яке розв'язувалося на Нараді в Ледісеї в 366 році (точна дата невідома), було саме питання про Суботи, і Нарада в Каноні 29 своєю ухвалою заборонила святкування Суботи, а офіційним днем богослужінь Церкви була оголошена неділя. Таким чином, було підготовлено грунт для викорінювання так званого юдейського елемента з християнської віри.
Спочатку Католицька Церква вірувала в:
1. Єдиного Істинного Бога, сучасників Якому не існувало, який дав життя всім синам Бога, включаючи Ісуса Хріста.
2. Воскресіння із мертвих і Тисячолітнє Царство Ісуса Хріста, керівництво яким буде здійснюватися із Єрусалиму.
3. В їх церкві існувало два таїнства.
4. Вони дотримували Суботи, про які мовилося в Біблії, Молодика і Свята відповідно до Храмового Календаря.
5. Вони вірили в те, що святими були ті, хто належав до Церкви і померли, а зараз чекають Першого Воскресіння в кінці цієї епохи і початку Міленіуму по приході Месії.
6. Вони вірили, що ніхто не підіймався на небеса окрім Христа, який прийшов з небес.
7. Вони вважали, що Христос був тим, хто давав Мойсею Закон на горі Синай і виводив Ізраїль з Єгипту.
8. Вони вважали, що Христос був народжений від діви, жінки, що згодом дала життя декільком дітям, яка, подібно святим, чекає воскресіння з мертвих.
Священні Дні не були відмінені, в чому ми переконуємося з поведінки Апостолів в Діяннях. в Дії 20:6 йдеться про те, що вони дотримували Свято Опрісноків. Саме після Свята Опрісноків вони відплили з Пилип.
Таким чином, ми встановили, що Павло і филипійська Церква відзначала дні опрісноків. В Дії 20:7 мовиться “mia ton Sabbaton”, що буквально означає «в першу з субот» (в українському перекладі «дня першого в тижні»), що Буллінгер потрактував як першу справжню суботу за підрахунком Омер, а не неділю. Отже, вони святкували День колихання Снопів, після якого йшла П’ятдесятниця, про святкування якого мовиться в Дії 2:1. Вони шанували П'ятдесятницю, в іншому випадку вони б не змогли прийняти Святий Дух. Слова «коли ж настав день П’ятдесятниці» означає, що перед цим вони святкували день Суботи, яка була частиною цього дводенного святкування.
З Дії 27:9, де описуються події, пов'язані з постом, що передував Каяттю, ми дізнаємося, що вони шанували і цей день і Свята Сьомого Місяця. Без Священних Днів Бога весь план порятунку залишається для нас незрозумілим. Христос втілював собою і Паску, і Колихання Снопів. Саме він повелівав нам куштувати Господню Вечерю в ніч, коли він був відданий, тобто увечері 14 Авіва.
В Кол 2:16 мовиться, що Церквою дотримувалися всі Суботи, Молодики і Священні Дні. В даному уривку мовиться: отже ніхто та не засуджує вас за за будь-яке свято, не нехтуйте ними. В Діяннях мовиться, що свята, Суботи і Молодика святкувалися всією Церквою.Так було протягом 1971 року. Євангелія пересипані згадками про свята, які святкувалися Христом і апостолами. Не існує жодного свідоцтва тому, що вони не шанувалися. Павло шанував їх, і з його записів це очевидно (Дії 12:3; 20:6). В Першому посланні до коринтян пояснюється, як нам слід шанувати свято Опрісноків.
Не існує жодного свідоцтва тому, що святкування Суботи слід перенести, або про те, що Церкві не слід шанувати суботи, Молодика, Свята, що і підтверджують слова Кол 2:16. Саме завдяки розпорядженню Павла збір милостині відбувається в Перший День, оскільки здійснювати цей збір в суботу не можна. Ця згадка неділі є єдиною. Навіть день, про який мовиться як про «Перший день тижня» в грецькому тексті звучить як «перша з Субот».
В Новому Заповіті ясно мовиться, що вони дійсно дотримували закони, що стосуються їжі, Священний Календар і Паску. Полеміка про чотирнадцять днів в 192 році розколов церкву, і саме з того часу Церкви, що шанують Суботу були відокремлені від Римської Церкви. Дивися також статтю Полеміка про чотирнадцять днів [277].
Текст Дії 15:24 був навмисно використаний в Receptus для того, щоб применшити значущість Закону Бога для віруючих. В Керівництві по вивченню Біблії Короля Джеймса є примітка про те, що слів «кажучи, що повинні обрізуватися і дотримувати закон» в стародавніх Бібліях не було, так само як і в інших Бібліях, які грунтувалися на стародавніх текстах.
В 1Кор 5:6-8 Павло говорив про Свято Опрісноків і Паску, частину цього свята, яке починалося в день Приготування, що припадає на 14 Авіва. За його словами Господня Вечеря повинна бути першою трапезою увечері 14 Авіва, першою їжею Шагігах, що знаменувала собою початок дня Приготування до Паски Агнцем на якій наступним вечором повинен був стати Христос.
Якщо людина не шанує Свято Опрісноків, вонане розуміє значення спокутування гріху жертвою Христа. Павло і інші апостоли, так само як і рання Церква дотримували всі свята. Розділення відбулося в 192 році, коли Римський єпископ зробив спробу насадити єресь, пов'язану з культом богині Естер, що призвело до розколу церкви. Дивися Кокс, Полеміка про чотирнадцять днів [277]. Дивись також Кокс Паска [098], Стара і нова закваска [106а]; Жертва в день Колихання Снопів [106б].
Після Соборів четвертого сторіччя Християнська церква виявилася розділеною на дві групи: Унітаріїв і Тринітаристів. Протягом перших двох сторіч всі були прихильниками унітаризму, вірячи в Христа як у Великого Ангела Ветхого Заповіту. Тринітаризму в християнстві тоді не існувало. В Римі ж були язичники, що поклонялися Юпітеру, Юноні, Мінерві, а також непорочній Діві.
Бінітарная ж система, спочатку пов'язана з культом бога Аттея прийшла в християнство з Рима, з сходу їй вторив культ Адоніса. В третьому сторіччі цей напрям оформився як Модалізм, а в четвертому сторіччі на Соборі в Нікеї він отримав назву бінітаризму. Після ухвалення в 381 році в Константінополі догмата Трійці віра знов була розколена. Це відобразилося в другому сторіччі у початку святкування свята Естер. (див. Кокс Полеміка про чотирнадцять днів [277], а також Витоки святкування Різдва і Паски [235])
Унітарії знаходилися в протиборстві з прихильниками тринітаризму протягом декількох сторіч. Дивися статтю Битви унитаріїв і тринітаристів [268].
В четвертому столітті Абіссінська церква направила свого архієпископа Муєсеса до Китаю через Індію. Він встановив святкування Різдва в Китаї, який дотримувався принципів унітаризму і дотримував Суботи. Результатом того, що на основі торгових альянсів населення підтримувало зв'язок з арабами, стала поява на цій території мусульман. Це об'єднання отримало назву Х'ю Хью. Докладніше читай в статті Загальне розділення церков, що шанують Суботу [122]. І в наші дні в Китаї існують люди, що шанують Суботу, і їх близько мільйона. Деякі з них звернулися до напряму Сабелліанізм, відхилившися тим самим від початкових доктрин. Інші вважають, що Ісус є одночасно і Богом і Отцем.
Після Реформації Унітарна Церква виявилася розколеною на дві гілки. Одна ця гілка була радикально унітаристською, в основі мала протестантські об'єднання, і вони дотримували Неділю згідно католицьким традиціям. Витоки другої гілки лежать в традиціях Вальденовської Церкви, що існувала до Реформації, в якій шанувалася Субота. Послідовники цієї концепції залишилися в Європі і дотепер. Ця проблема розглядається в наступних статтях: Роль четвертої Заповіді в історії Церков, що шанують Суботу [170], а також Социніанізм, Аріанство і Унітаризм [185].
Радикальні прихильники унітарної системи заперечують існування Христа до його появи на землі, і, з погляду історії, ця концепція є відносно недавньою. Така думка, щодо Месії, не з'явилася ні в лоні Унітаризму, ні Ісламу, ні навіть Біблійного Іудаїзму. В статті Равві Самюеля Кону Прихильники суботи в Трансільванії, Вид-во ХЦБ, США, 1998, мовиться про те, що ж відбулося з Церквою в Трансільванії. В статті Існування Ісуса Хріста до його приходу на землю [243] ви зможете дізнатися інші подробиці, а також суть символу віри готів.
Аж до останніх декількох десятиріч Церкви, шануючі Суботу, не приймали тринітарну систему. Адвентисти Сьомого Дня формально приєдналися до тринітаризму лише з 1978 року. Всесвітня Церква Бога прийняла цю систему в 1993/94, а Церква Бога (ЦБ) в 1995 році в Денвері прийняла систему бінітаризму. Решта напрямів в США також почала сповідати двобіжжя.
Решта Церков Бога сповідає або тринітаризм, або бінітаризм, або двобіжжя. Тільки Християнські Церкви Бога продовжують дотримуватися унітарних поглядів, дотримуючись поглядів, що існували з першого сторіччя. Генеральний Збір Церков Бога в Джорджії – це унітарні універсалісти, тобто унітарії з радикальними поглядами.
Вибраний як елогім
Останній етап для обраного – це існування як Елогім, що знаходиться у владі і у дусі Всемогутнього Бога. Про це говорив Христос (Ів 10:34-35; Пс 82:6), таким було і споконвічне розуміння церкви. В Біблії те, що мовиться про Божественність може бути використано і у зв'язку з людиною. Ім'я Елоах (або Елах) може означати тільки Бога Всемогутнього, тому вживається завжди в однині і дорівнює поняттю Єдиний Істинний Бог. Слово Елогім (Словник івриту Стронга 430) є іменником, використаним в множині і відноситься до божественних представників так само, як і до суддів або правителів, тобто цей термін може бути застосований як до людей, так і до ангелів. Отже, це визначення відноситься до тих, хто є наділеним владою, покладеною на них Богом.
Сувої Мертвого Моря, тексти Угаріт і Голий Хаммаді проливають світло на істинне значення того, що насправді малося на увазі в библійних текстах за часів Христа. В Біблії мовиться про раду Елогимів (або Елімів), і таким чином цей термін розповсюджується набагато ширше ніж подвійність або потрійність. Бені Еліми – це сини Бога, тоді як Бені Еліон – це сини Всевишнього. В Пс 89:6-8 мовиться про святих або священних, які є небесними послідовниками Бога, проте, це визначення такою самою мірою може бути віднесено до віруючих людей (Євр 8:5).
Правляча рада стародавнього Ізраїлю була віддзеркаленням небесної системи. Ця схема простежується протягом всієї Біблії. В Своєму заповіті Бог висловив намір написати Свій закон в серцях і головах людей, щоб вони могли пізнати Його (Євр 8:10-11). У Старому Заповіті підкреслюється підлегле положення елогімів, а також дається визначення для Ангела Єгови. Про нього також мовиться як про Ангела або Посланника Присутності Бога (Іс 63:9).
Насправді, в Біблії з'являється маса надприродних істот, про яких мовиться як про Яхве. Наприклад, в Бутті 19, коли перед Аврамом з'являються три фігури, відмінності між ними не існує. Содом був зруйнований Елогімами (1М 19:24,29). В даному випадку, під ім'ям Єгови або Яхве мається на увазі ієрархічна структура, що включає всіх, починаючи з Бога Всевишнього, Яхве Воїнства, закінчуючи Елогімом Ізраїлю, богом, підлеглим двом ангелам, які, у свою чергу, були підлеглі Елогіму. Отже, цей термін означає отримання повноважень від Елоаха. Ангел Єгова, що виникає у Ветхому Заповіті багато разів, має багато взаємозамінних титулів. Він може виступати як Елогім Патріархів (2М 3:6), він був Пенуелом, Обличчям Бога (1М 32:24-29), ватагом воїнства Бога (Ос 5:15), ангелом спокутування (1М 48:16). Він був тим, хто вивів Ізраїль з Єгипту у вигляді ангела хмари (2М 13:21; 2М 14:19), а також дав закон Мойсею і встановив в Ізраїлі сімдесят старійшин (2М 24:9-18).
Він є ангелом або посланником Єгови, Всевишнього, якого не бачив і не чув жоден з людей (Ів 5:37; 6:46). Він є підлеглим Богом, або Елогімом Ізраїлю, вибраним Богом серед інших (Пс 45:6-7; Євр 1:5-13). Саме цей ангел Єгова говорив з Мойсеєм лицем до лиця (2М 33:11). Саме він був присутністю або обличчям Бога. Цей ангел – слово або посередник Бога, і саме він є Рятівником (Зах 3:1-9). Саме він володіє повноваженнями судити, і він є справедливим суддею заповітів і вибраних (Пс 82:1). Він же є тією гілкою, про яку мовиться в Єр 23:5 і Іс 11:1.
Ааронське священство розширило свої повноваження і змінилося для вічного священного Мельхиседека (Пс 110; Євр 7:24). Христос є Вищим Суддею, і покликані Богом є священними (1Пет 2:4-9; Об 1:6; 20:6).
Рання Церква вважала Бога скелею, від якої січуться інші, скелею Ізраїлю і своїм порятунком (4М 32:15). Наш Бог це наша скеля (1Цар 2:2), вічна скеля (Іс 51:1-2). Месія посічений з цієї скелі (Дан 2:34,45), щоб підпорядкувати собі світові імперії. Саме Бог, а не Петро або Христос, є тим каменем підстави, на якій Христос зведе церкву (Мт 16:18). Месія є головним кутовим каменем храму, вибрані – це живе каміння духовного храму, а Наос або святі є осереддям Святого Духу. Христос зведе храм і Бог стане всім у всьому (Еф 4:6). Коли Христос підпорядкує собі все суще на землі, він сам доручить себе Богу, який віддасть йому вудило правління над всим сущим і стане всім у всьому.
**********************
Бібліографія
Батьки церкви до собору в Нікеї, Том 1-10, Т енд Т Кларк, Ірдманс, 1993.
С.Бачиочи, Від Суботи до неділі, Понтифікал Грегоріан Юніверситі Пресс, Рим,1975).
Берн Берн Журнал досліджень з теології, 1902 Липень
Католицька Енциклопедія Том 1-12, 1907-1912.
Кокс У.Э.
· Вибраний як елогім [001] (ХЦБ, 1994, 1999)
· Бінітарізм і тринітаризм [076] (ХЦБ, 1994, 2000)
· Укріплений з Отцем [081]) (ХЦБ, 1994, 1999)
· Душа [092] (ХЦБ, 1995)
· Святий Дух [117] (ХЦБ, 1994, 2000)
Рання теологія про верховне божество [127] (ХЦБ, 1995, 1999)
· Воскресіння з мертвих [143] (ХЦБ, 1994)
· Витоки Різдва і Паски [235] (ХЦБ, 1998)
· Існування Ісуса Хріста до його приходу на землю [243] (ХЦБ, 1998)
· Полеміка щодо чотирнадцяті днів [277] (ХЦБ 1998).
Мігн П. Л. III, 1143 1165; XVI, 1213; XVIII, 671; XXI, 337; XXXIX, 2189 LXXXIX, 1034.
q
